Волковинська В.О. Інтерпретативна доля суб’єкта / В.О. Волковинська // «Дні науки філософського факультету ― 2013», Міжн. наук. конф. (2013 ; Київ). Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету ― 2013», 16-17 квіт. 2013 р. : [матеріали доповідей та виступів] / редкол. : А. Є. Конверський [та ін.]. ― К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2013. ― Ч. 6. ― С. 20-22.

Доля є уявленням про певну доцільність життя, невідворотність  та послідовність життєвих обставин, що пов’язана також із властивостями суб’єкта. Це уявлення про цілісність життя, його певну зв’язність, хоч ця зв’язність може й не бути відомою та зрозумілою нам. Таке уявлення ґрунтується перш за все на уявленні про цілісність самого суб’єкта. Адже доля повинна бути завжди «чиєюсь», а якщо цього «когось» немає як цілісності та субстанції, то і долю немає кому приписати. Уявлення про долю — це також і відбиток нашого прагнення до смислу. Отже, ми повинні повністю відмовитись від цього прагнення чи знайти нову форму для нього?

Ідентичність є для нас не даністю, а питанням, — питанням про можливість встановлення зв’язку між самототожністю, внутрішньою постійністю та змінністю, що дана нам у досвіді. Саме так ставить питання П. Рікьор. Тут у пригоді нам стає «розповідь». «Питання "Хто говорить?" є найбільш простим, якщо порівнювати його зі всіма іншими питаннями, що вживаються у світі мови. Лише той, — пише П. Рікьор, — хто здатний вказати на самого себе в якості автора власних висловлювань, може дати відповідь на це питання» [Рикёр П. Герменевтика. Этика. Политика : Моск. лекции и интервью : [пер.] / Поль Рикёр ; [отв. ред. и авт. послел. И. С. Вдовина]. — М.: Изд. центр "Academia", 1995. — С. 40]. Отже, саме наші само-описи, розповіді про себе дають нам можливість пов’язувати всі наші розірвані переживання себе, кваліфікації, риси у дещо цілісне, те, що ми й називаємо нашим «я». Це і є «оповідальною ідентичністю».

А про що ми можемо говорити, коли розповідаємо про себе? Напевно, про ситуації, у яких ми опинились та з яких у певний спосіб вийшли. Самоідентифікація суб’єкта складається із його впевненості у тому, що ми можемо розповісти зв’язну історію про все те, що з нами відбулось.

20

А зв’язність тут забезпечується не логікою розвитку сюжету, а постійністю «я», що проходить через усі ситуації, усі елементи розповіді. Адже сама логіка розвитку сюжету можлива тільки на основі постійності персонажа. Розповідь формується як перехід персонажа із однієї ситуації до іншої через механізми вибору та дій так, наче описується перехід із однієї кімнати в іншу. Кімнати ці пов’язані між собою тільки тим, що у них опинився один персонаж, хоча насправді це не так. Дійсно, чи можливо стверджувати, що суб’єкт у новій ситуації – це той самий суб’єкт, яким він був у ситуації попередній? Принаймні, діяти він може абсолютно інакше. Велику вагу у формуванні поведінки відіграють фактори ситуативні, і, звертаючи на це належну увагу, ми повинні були розповідати історію не персонажа, а кімнат. Однак ми цього не робимо, адже у розповіді є конкретна мет.  Так, у цій розповіді і формується постійність «я» заради загальної зв’язності. Таким чином, ситуація є інструментом самовизначення суб’єкта.

Життєва історія побудована також із ланцюгів подій. Ми говоримо саме про ланцюг тому, що  непов’язані між собою події жодної історіє не утворять. А яким саме чином ці події у нашому житті пов’язані? Ми не можемо стверджувати наявності одного спільного джерела всіх подій нашого життя чи такого смислу у всьому, що притаманний їм без нашої участі. Навпаки, подія і є цілковитий смисл – смисл для нас, а не повз нас. Це означає, що ми певним чином самі об’єднуємо певні факти нашого життя у ті ланцюги, що надалі складають цілі окремі історії нашого життя. Подія не є окремим випадком, не тотожна факту, вона радше є вираженням серії фактів, їх спільним смислом, тим, завдяки чому їх можна об’єднати у серію. Те, що жодна подія у житті людини не може існувати окремо від її зв’язку із іншими подіями у цьому житті очевидно і визнається соціально-психологічних та соціально-філософських дослідженнях. Однак у них ці зв’язки постають як щось зовнішнє стосовно самої події, як нитки, що зв’язують об’єкти, але при цьому жодним чином не проникаючи до їх внутрішньої організації. Саме з метою звернення уваги на внутрішність зв’язку подій у життєвій історії індивіда варто переглянути розуміння події як елементарної частки досвіду і вказати на її серійний характер. Найбільш влучно це висловлює Ж. Дельоз, коли пише: «Те, що вирішує долю на рівні подій; те що змушує дну подію повторювати іншу, не дивлячись на всю їх відмінність; те, внаслідок чого життя складається з однієї і тієї ж Події, не дивлячись на строкатість того, що відбувається, і перетинається однією і тією ж тріщиною; те, через що в ній звучить одна і та ж пісня, на які слова та лади її б не перекладали, — все це відбувається поза зв’язком причини та ефекту» [Делез Ж. Логика смысла / Жиль Делез. Theatrum philosophicum / Мишель Фуко ; [пер. И. Я. Свирского]. — М.: «Раритет», Екатеринбург: «Деловая книга», 1998. ― С. 226]. В певному розуміння доля і є повторенням однієї і тієї ж події у дещо різних варіантах, і це повторення і складає те коло, за межі якого людина не здатна вийти, щоб позбутись напередвизначеності власного життя. Подія поза ототожненням її із одним певним фактом, із одиничністю випадку, розгортається у серію випадків, і саме через серійність події можна зрозуміти її доленосний характер, її значення у життєвій історії індивіда.

21

Подія є способом організації досвіду. Обираючи її як «важливу», ми визначаємо цілу низку фактів, випадків в єдину осмислену цілісність та відкриваємо можливість для певної інтерпретації наступних фактів згідно із розумінням даної серії. 

Отже, питання полягає у тому, чи можемо ми говорити про долю людини за умови, що ми визнаємо принаймні проблематичність її самототожності. Як можна говорити про напередвизначеність в існуванні того, хто існує власне, так би мовити, від часу до часу – від однієї оповіді про себе до іншої? Однак, певна напередвизначеність з’являється завдяки самому прагненню індивіда до ідентичності, порядку, смислу та способах реалізації цього прагнення. Так, коли ми розповідаємо зв’язним чином нашу історію як перехід однієї ситуації в іншу, ми встановлюємо себе як того, хто був у цих певних ситуаціях. А коли ми розповідаємо про серії подій, схожі за своїм смислом для нас, ми обираємо спосіб інтерпретації не тільки власного минулого, а й майбутнього, адже нову подію ми скоріше за все приєднаємо до однієї із таких смислових серій. Таким чином, створюється нова невідворотність – невідворотність наших власних інтерпретацій самих себе та смислу того, що з нами відбувається. «Оповідальній ідентичності» повинна відповідати «інтерпретативна доля».

22