| Головна » Статті » Філософія » Філософська антропологія |
Мішель Фуко проти бажання ідентичності
 Волковинська В. Мішель Фуко проти бажання ідентичності / Вероніка Волковинська. // Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри. Матеріали міжнародної наукової конференції. 26-27 жовтня 2007 року. — Чернівці : Рута, 2007. — С. 162-163. Археологічний проект Мішеля Фуко здебільшого сприймається як спроба наголосити на владі дискурсу над окремою особистістю, владі правил побудови і функціонування дискурсу над бажанням окремого індивіда висловити себе. У зв’язку з цим і "смерть суб’єкта" тлумачиться як констатація факту неможливості існування автономної свідомості в сучасному просторі тотальної детермінованості будь-яких спроб формування і висловлення смислів. Дискурс визнається складною системою анонімних правил побудови висловлювань, всередині якої суб’єкт не може займати позиції висловлення себе таким, яким він і є насправді. Тому ситуація тотальної детермінованості правилами дискурсу характеризується як криза ідентичності. Якщо вже постає завдання відшукати винуватця цієї кризи, відповідь цілком очевидна — це влада дискурсу, структури, що підкорює собі індивідуальність. Але невже зайвим буде замислитись над тим, що таке ця індивідуальність, ця самоідентичність, і чому ми так наполегливо її шукаємо? І якщо Фуко заперечує її можливість, то чому він опирається цьому бажанню ідентичності? Археологічний аналіз Фуко спрямований проти прагнення самоствердження та самозамилування особи в дискурсі. "Мова, — підкреслює Фуко в "Археології знання", — осмислювана в такий спосіб, не є велично розгорнутим виявом суб’єкта, який мислить, який пізнає і який її виголошує; навпаки, це та сукупність, де може бути визначене розсіяння суб’єкта та його перервність у стосунку до самого себе" [2, с. 88]. Здається, чим важче людині відмовитись від мрії фіксації своєї особистості в дискурсі, тим більше Фуко схильний наполягати на тому, що жодна така фіксація неможлива. "Неможливість" цілісної, ідентичної особистості не зумовлюється, за Фуко, наявністю дискурсивних правил. Це не наслідок репресій. Навпаки, сама особа може вдаватись до репресій стосовно дискурсу. Фуко впевнений, що "в будь-якому суспільстві виробництво дискурсу одночасно контролюється, піддається селекції, організується й перерозподіляється за допомогою деякого числа процедур, функція яких — нейтралізувати його владні повноваження й пов'язані з ним небезпеки, приборкати непередбачуваність його події" [3, с. 51]. Процедура встановлення ідентичності автора є такою операцією стосовно нас самих як суб’єктів дискурсу, яка має на меті усунення можливості будь-яких змін, непередбачуваностей, випадковостей у висловленні. Той, хто говорить, повинен бути не просто тим, хто займає певне положення суб’єкту висловлювання залежно від місця самого цього висловлювання у 162
структурі дискурсу. Він повинен бути завжди самототожним, ідентичним, повинен визначати собою ці різні позиції, а не бути визначеним ними. Самототожність суб’єкта є обов’язковою умовою його авторства: він повинен зажди бути тим самим у всіх своїх висловлюваннях. Отже, ідентичність сама є одним із дискурсивних правил, що ними ми впорядковуємо власні висловлювання.
Чому ставиться така вимога, нам підказує Р. Барт. Він вважає, що фігура автора використовувалась перед усім критикою в інтересах побудови замкненої інтерпретації тексту. "Надати тексту Автора, — підкреслює він, — це означає ніби зупинити текст, надати йому остаточного значення" [1, с. 389]. Але це ще не все. Якщо фігура автора вигідна критиці, це ще не пояснює, чому той, хто пише, погоджується брати на себе роль такої самототожності. Адже вона обмежує можливості висловлення, оскільки ставить вимогу послідовності, цілісності виражень психічного. Здавалося б, набагато привабливішим є як раз відкидання вимог ідентичності як репресії стосовно змін, перетворень, та й просто випадкових бажань висловити те, що не узгоджується із раніше створеним образом власних переконань. Але, попри цю привабливість, і досі лунають невдоволені репліки стосовно "смерті автора". Невдоволення настільки сильне, що не помічає навіть методологічного характеру цієї "смерті" і сприймає її як трагедію світового масштабу. Що ж настільки прив’язує нас до бажання ідентичності? Страх. Передусім страх виявити себе іншим, ніж я себе уявляю тепер на основі минулого. Страх перед власною несталістю, мінливістю, можливістю бути зовсім не таким, як раніше. Це страх перед власним невідомим, перед тим, що Я для себе насправді невідоме. Не лише критику потрібно "зупинити" текст, але й суб’єкту потрібно зупинити себе заради міфу ідентичності. Фігура автора уособлює в собі можливість незмінності, цілісності та ідентичності Я. Тому саме бажання ідентичності як страх перед власною мінливістю і нетотожністю собі змушує повставати проти філософії Фуко. Страх перед власним Іншим змушує бажати замкненості, затисненості Я у фігурі автора. І проблема тут зовсім не у репресивності правил дискурсу стосовно вільного виявлення особистості. Адже вона дуже легко відмовляється від привілеїв свободи заради вдаваної безпеки самототожності. Список використаної літератури:
1. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Пер. с фр./ Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989 — 616 с. 2. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В.Шовкун. — К.: "Основи", 2003. — 326 с. 3. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. Пер с франц. — М., Касталь, 1996. — 448с. 163
| |
| Переглядів: 778 | |
| Всього коментарів: 0 | |