Волковинська В. О. «Помилка атрибуції» як тип викривлення ситуації людської комунікації / Волковинська В. О. // Вчені записки Таврічного національного університету ім. В.І. Вернадського. Том 24 (63). № 2. Серія «Філософія. Культурологія. Політологія. Соціологія». ― Сімферополь: Таврічний національний університет ім. В.І. Вернадського, 2011. ― С. 196-203.

Під комунікацією розуміють передання певної інформації від одного суб’єкта до іншого, або ширше «рух смислів у соціальному часі та просторі» [1]. Такий рух повинен відбуватись у вільному просторі, інакше виникатимуть численні помилки, викривлення інформації, що передається. Якщо розглядати суспільство як систему комунікацій, як це робив Ю. Габермас, тоді очевидною стає проблема опису можливих типів перешкод на шляху комунікативного руху у сучасному суспільстві. Характер смислових перешкод відображає саму структуру суспільства, усі вразливі, «проблемні» регіони суспільної організації. Тому «Для Ю. Габермаса соціальна теорія також є засобом подолання комунікативних викривлень» [2]. Головні перешкоди для нормальної комунікації в сучасному суспільстві Ю. Габермас вбачає в пануванні ідеології, а також у порушенні рівних прав всіх учасників комунікації на висловлення, доведення власної правоти. В. Фурс формулює цю нерівність наступним чином: «Структурний примус, що викривлює комунікацію, втілюється в несиметричних відношеннях між учасниками, що обмежують право одних проблематизувати претензії на значущість, висунуті іншими, в закритості кола учасників комунікації, "змові за рахунок третіх осіб" тощо» [3, с. 59]. Всі ці фактори порушення нормального ходу суспільної комунікації є причинами патологічних процесів у сучасному суспільстві. Останні власне і розуміються як результат систематичних порушень комунікативних процесів.

Однак, така загальна характеристика порушень та викривлень нормальної комунікації не вказує шляхів власне роботи над усуненням помилок у процесі руху смислів. Нерівність та ідеологізація — це монстри, супроти яких боротись окремій людині практично неможливо. Та й історія, що свідчить про постійну наявність цих факторів у всіх сформованих нами суспільствах, не надихає навіть на колективну боротьбу проти них. Вихід із глухого кута безперспективності боротьби проти тотальної несправедливості полягає у конкретизації проблем, що постають перед нами. Адже існує пласт викривлень комунікації, із яким ми стикаємось щоденно,

196

дослідити та виправити який у наших силах. Повсякденна міжособистісна комунікація є такою ж основою суспільного життя, як і глобальні процеси, описані Ю. Габермасом. Актуальність таких досліджень полягає у наступному: вони вкажуть на типові помилки, що їх ми припускаємось у щоденному спілкуванні, помилки, що в кінцевому рахунку визначають те суспільство, що постає навколо нас як система комунікативних процесів.

Вивченню викривлень повсякденної комунікації відповідає емансипативний пізнавальний інтерес, описаний Ю. Габермасом у праці «Пізнання та інтерес» поряд із технічним та практичним пізнавальними інтересами. Емансипативний інтерес лежить в основі критичного пізнання, адже «Саморефлексія визначається емансипативним пізнавальним інтересом» [4, с. 88]. Емансипативним цей інтерес називається тому, що реалізація його звільнює від викривлень комунікації. Яскравим прикладом такого типу пізнання філософ вважав психоаналіз — як герменевтичне виправлення помилок комунікації на рівні самого індивіда, «раціональний аспект психоаналіза, пов’язаний не з чуттєво сферою, а з виявленням психоаналітичним шляхом можливостей саморефлексії» [5, с. 61]. Дослідження конкретних викривлень комунікативних процесів здійснюються загалом в межах експериментальної соціальної психології. Один із найбільш важливих та поширених типів викривлення ситуацій спілкування  описується Л. Россом як «фундаментальна помилка атрибуції». Вона виявляється у невірному поясненні причин поведінки оточуючих, а досліджується цей вид перешкоди у правильному спілкуванні на матеріалі проведених С. Ешем [6], Л. Россом, Г. Бірбрауером, С. Хоффман [7] та Дж. Дарлі [8] експериментів, що стосувались вивчення явища конформізму, проаналізовані в працях, в тому числі — у працях Г. Андрєєвої [9], Г. Батигіна [10], Ф. Зімбардо, М. Ляйпе [11], Р. Френда, І. Раферті, Д. Бремел [12].

Для дослідження явища конформізму соціальна психологія зверталась також до експериментального підходу. На початку ці дослідження стосувались радше встановлення самої вірогідності підкорення індивіда впливу групи, а не загальних причин, мотивів, що керують конформною поведінкою. Експеримент Соломона Еша був побудований як експеримент на зорові сприйняття: у групі від семи до дев’яти учасників проходила серія випробувань, у ході яких досліджувані повинні були визначити, яка з трьох демонстрованих ліній відповідала так званій «стандартній» лінії. Пізніше досліджувані відповідали на це питання по черзі. У кожній групі справжнім досліджуваним була тільки одна особа — та, що відповідала останньою. Інші члени групи давали відповіді, передбачені експериментатором. Експеримент С. Еша стосувався простих чуттєвих спостережень, і тим не менше від 50% до 80% досліджуваних хоча б раз приєднувалось до очевидно невірних відповідей у групах. В той час, коли звичайний відсоток помилки у подібних спостереженнях не досягає 1%, в даному випадку в результаті тиску більшості помилкові судження становили 36,8% усіх відповідей досліджуваних [6, p. 32-33]. Дослідження С.Еша показали, що чисельність більшості, що помиляється, не повинна бути особливо великою, але більшість обов’язково повинна бути одноголосною. С. Еш сподівався довести, що більшість досліджуваних буде триматись власної думки тим більше, що дослідження не стосувалось навіть складного предмету, що містить можливість

197

багатьох суб’єктивних інтерпретацій. Тим значнішими свідченнями природної піддатливості до «стадного ефекту» здались реальні результати дослідження.

Однак, інтерпретація цих результатів зовсім не є такою очевидною та однозначною. Чи вважати ці показники доказом того, що відсоток «конформістів» занадто високий (аж третина досліджуваних, і це при тому, що дослідження стосувалось простих спостережень, а у складніших випадках цей відсоток напевне збільшиться), чи, навпаки, того, що дві третини досліджуваних виявили самостійність та незалежність у формуванні суджень? Стосовно альтернативи у приписуванні конформізму чи незалежності досліджуваним психолога група дослідників — Р. Френд, І. Раферті, Д. Бремел (R. Friend, Y. Rafferty, D. Bramel) — вбачають важливу динаміку у відповідях на це питання. Так, «Коли воно з’явилась, дослідження Еша було зрозуміле — правильно, ми вважаємо — як свідчення вражаючих сил незалежності в суспільному житті. З роками, однак, воно все частіше зображувалось як традиційна демонстрація конформності, і головна думка праці Еша була не тільки радикально послаблена, а й змінена на протилежну» [12, p. 30]. Те, що хотів довести С. Еш, і те, що він власне довів своїм експериментом, може не збігатись, і, можливо, це заслуговує окремого дослідження. Ми можемо ствердити лише те, як С. Еш коментує результати поставленого ним експерименту: «Те, що ми виявили таку сильну тенденцію до конформізму у нашому суспільстві, що достатньо розумні та благонамірені молоді люди бажають називати біле чорним, викликає стурбованість» [6, p. 34]. Очевидно, що «турбота» психолога походить із того джерела, що причиною конформізму він вважає соціальний вплив, тиск більшості. Фактично, це і відрізняє конформізм від конструктивного консенсусу — останній досягається на основі самостійної думки кожного.

Відповідь на питання, чи експеримент С. Еша демонструє сильну тенденцію до конформізму чи здатність більшості людей притримуватись власної думки, є лише питанням визначення меж норми для виявлення конформної поведінки. І будь-яке таке визначення в принципі може бути підданим сумніву. Тому для нас важливо не оцінити людину загалом як схильну до конформізму чи до незалежності, а більш глибоке дослідження самого явища. Вже було показано, що крім припущень стосовно «людської природи», можливий аналіз конкретних мотивів конформної чи незалежно поведінки індивіда. І здійснюється цей аналіз завдяки поняттю «ситуація», що буде розкрите далі у його соціально-психологічному значенні.

Подальші дослідження показали недостатність зроблених на той час висновків із дослідження С. Еша. Л. Росс, Г. Бірбрауер та С. Хоффман провели аналогічний експеримент, із додаванням лише того, що досліджуваних попереджували про більші винагороди для тих, хто висловить правильну думку попри її неочевидність, ніж для тих опитуваних, чия правильна відповідь є очевидною. Введення цього додаткового параметру суттєво знизило показник конформності досліджуваних. Це дозволяє Л. Россу стверджувати, що попередні висновки стосовно притаманності конформної поведінки людині в принципі базуються на «фундаментальній помилці атрибуції» — «Непомірно перебільшене уявлення людей про значимість особистісних рис і диспозицій за одночасної нездатності визнати важливість ситуаційних факторів при їхньому впливі на поведінку отримало назву "фундаментальної помилки атрибуції"» [7, с. 36-37]. Термін «атрибуція» вживається

198

в психології у значенні процесу приписування якостей суб’єктові на основі його поведінки. Мається на увазі, що цей процес має місце тоді, коли суб’єкт-спостерігач не володіє достатньою інформацією щодо суб’єкта-діяча. Тобто, коли ми знаємо причини поведінки іншої особи, в атрибуції не має потреби. Як вказує Г. Андрєєва, «процес атрибуції слугує людині для того, щоб надавати смисл навколишньому» [9]. Очевидно, що, оскільки цей процес відбувається на ґрунті недостатньої інформації та передбачає суб’єктивну інтерпретацію сприйнятого, він може призводити і до помилкових суджень. Фундаментальна помилка атрибуції, описана Л. Россом, стосується недостатнього врахування ситуативних причин дій, натомість «диспозиційні» (ті, що відносяться до характеру, особистісних схильностей тощо) причини переоцінюються. Виділяють також мотиваційні помилки атрибуції. Останні полягають в упередженості самого суб’єкта атрибуції. Мотивація дій суб’єкта атрибуції впливає на сам процес атрибуції, а оцінку дій всіх інших учасників певних подій. Однак, в тій чи інший мірі ця помилка присутня у всіх атрибутивних процесах взагалі та стосується суб’єктивного характеру інтерпретації взагалі. Отже, атрибуція як така слугує доповненню інформації, якою володіє спостерігач, її «добудовуванню» з метою мати повну картину того, що відбувається, а також мати певне пояснення, бачити смисл у діях інших, у тому, що відбувається навколо.

У випадку інтерпретації результатів, отриманих С. Ешем, дійсно можна стверджувати про наявність фундаментальної помилки атрибуції, оскільки висновки і самого С. Еша, і багатьох інших психологів, що так чи інакше згадували описаний вище експеримент, стосувались оцінки людської природи: до чого, власне, більше схильні люди, піддаватись впливові чи притримуватись власної думки? Однак, модифікація експерименту  Л. Россом, Г. Бірбрауером та С. Хоффманом показала, що дане дослідження не є відповіддю на це запитання. В даному експерименті досліджувані опинялись в ситуації сприйняття настільки елементарного об’єкту, що помилка тут може свідчити лише про дивні відхилення у сприйнятті, оптичні ілюзії, а правильна відповідь повинна бути очевидною для всіх. І однак більшість висловлювала невірні з точки зору досліджуваного враження. Відсутність можливості прийнятним чином пояснити поведінку більшості штовхала досліджуваного на сумнів у своїй позиції. Саме в цьому причина такої зміни результатів у модифікованому експерименті. Завдяки інформації про те, що за правильну відповідь обіцяна нагорода, тим більша, чим більш невірогідною здається ця відповідь, фактично повністю змінювалась ситуацію, у яку потрапили досліджувані. Без цієї інформації основними елементами ситуації була незрозуміла відмінність між сприйняттям об’єкту індивідом та групою і необхідність вибору відповіді — власного бачення чи наближеного до групового, виявлення конформної чи незалежної поведінки. Додавання цієї інформації змінює весь характер ситуації: відтепер індивід може пояснити поведінку більшості бажанням отримати більшу нагороду, а тому більше немає елементу відмінності у сприйнятті елементарного об’єкту. Вибір тепер полягає у тому, чи сподіватись на вірність невірогідної відповіді заради вищої нагороди, чи назвати ту відповідь, що власне здається вірною, і отримати меншу, але практично гарантовану винагороду. Всі ці міркування призводять до наступного висновку: конформна поведінка набагато частіше дає привід для дослідження особливостей впливу елементів конкретної

199

 ситуації на індивіда, ніж для формування оцінки людської природи як пристосовницької загалом.

В центрі і повсякденного, і наукового спостереження опиняється скоріше персонаж у певній ситуації, в якій він діє згідно із своїм характером, ніж ситуацію, що змушує приписувати персонажу саме такий характер. Наприклад, якщо певна особа погодиться допомогти незнайомій людині на вулиці, а інша — відмовиться, то ми, не запитуючи навіть про подробиці, перш за все оцінимо першу як «доброзичливу», «альтруїста», другу — як «черству», «егоїста». Однак, саме подробиці конкретно ситуації показали б нам, чи адекватно оцінювати саме особу, її характер, позитивним чи негативним чином. Намагаючись дати відповідь на це питання, Дж. Дарлі у 1973 р. провів експеримент, в якому група студентів семінарії по дорозі на доручену їм для проголошення проповідь (цікаво, що тема проповіді була — «Добрий самаритянин») зустрічали перехожого, що впав і потребував допомоги, щоб підвестись. Важливим фактором виявилось те, що частині із студентів говорили, що проповідь перенесена на певний час раніше, частині — на пізніший час. З тих, хто запізнювався, допомогли перехожому лише 10%, а з тих, хто мав час – 63% [8]. Ці результати говорять не про особистісні характеристики досліджуваних студентів, але скоріше — про ситуативні фактори, що викликають певну поведінку. Адже ті студенти, що запізнювались, вочевидь починали нервуватись і через це могли навіть не помітити потребуючого допомоги. Ті ж студенти що очікували прийти раніше зазначеного початку проповіді, могли більше уваги приділити тому, що їх оточувало. Таким чином, даний експеримент дає нам приклад того, що для прогнозування альтруїстичної поведінки важливо знати не стільки характер особи, її схильності, скільки особливості ситуації, в яку потрапляє особа.  «Помилка атрибуції», тенденція поведінку індивіда пояснювати його «характером», а у випадку масових виявів певної поведінки — «людською природою» — це саме той фактор, що не дозволяв раніше виявити ситуативні фактори формування тієї чи іншої поведінки індивіда.

 «Помилка атрибуції» стосується не тільки спостереження нами інших людей, нерідко вона зустрічається в інтеріоризованому вигляді. Про це свідчить результати ще одного експерименту (Salancik and Conway, 1975). Досліджуваним студентам пропонувався запитальник, до якого входили питання щодо релігійної чи нерелігійної поведінки опитуваних. В одній групі досліджуваних у твердженнях, що стосувались релігійної поведінки, використовувався прислівник «іноді», а у тих твердженнях, що свідчили про відсутність релігійних переконань, — прислівник «часто». В іншій групі твердження формулювались протилежним чином. Як і очікували дослідники, незалежно від характеру самого твердження, досліджувані частіше обирали як такі, що описують їх поведінку, ті висловлювання, що містили слово «іноді», адже більшість описаних вчинків кожен із досліджуваних вчиняв хоча б раз [див. 11, с. 112-113]. Однак на цьому рівні результати експерименту можна інтерпретувати так, що запропонована тема опитування була в цілому нейтральною для досліджуваних і саме тому прислівник «часто» не асоціювався для них ні з релігійною поведінкою, ні з нерелігійною. Вагомим є те, що згодом члени першої групи оцінювали себе як релігійних осіб, а члени другої групи — навпаки. Члени обох груп пригадували, що «іноді» діяли відповідно як релігійні чи нерелігійні особи, а згодом вже на основі відповідей, даних у запитальнику, робили

200

висновки стосовно своєї більшої чи меншої релігійності. Фактично ці висновки залежали тільки від того, до якої групи потрапив досліджуваний. Однак психологічно мала місце самоатрибуція — досліджувані приписували собі характеристики на основі поведінки у певних обставинах так само, як це зробив би сторонній спостерігач. Отже, процес атрибуції, хоч яким помилковим він може бути, стосується також і самосприйняття, і цим надає додаткові можливості зовнішнього маніпулювання. З цієї точки зору тези ситуаціонізму набувають ще більшої актуальності як такі, що допомагають у визначенні тих випадків, коли особа діє певним чином лише згідно із своєю поточною ситуацією.

В світлі «виправлення» «помилки атрибуції» стає зрозумілим, що експеримент С. Еша насправді демонструє не те, що досліджувані були конформістами, а те, певні властивості тієї ситуації, що склалась для досліджуваних, підштовхували їх до конформної поведінки. Л. Росс, Г. Бірбрауер та С. Хоффман встановили ці властивості: ситуація, що не залишає можливості пояснити поведінку інших її учасників прийнятним способом, викликає здивування та зміну власної поведінки. Адже вірне судження в даному експерименті здавалось настільки очевидним, що  висловлення більшістю невірної відповіді піддавало сумніву адекватність сприйняття досліджуваного. В тому ж випадку, коли досліджувані отримували можливість пояснити поведінку більшості (тим, що вони вирішили ризикнути заради більшої винагороди), рівень конформності різко знижувався завдяки зняттю тиску незрозумілої одноголосності у явно помилковому судженні. Таким чином, виявлення конформності залежить від конкретної ситуації, а точніше — від можливостей її інтерпретації.

Дослідження причин конформної поведінки дозволяє з’ясувати, що в тих випадках, коли ми охоче приписуємо причини поведінки особи її «характеру», «людській сутності», достатньо часто існують інші причини — ситуативні. Організація ситуації впливає на поведінки особи не менше (а інколи і більше), ніж її власні диспозиції. Ця думка лягла в основу концепції ситуаціонізму в соціальній психології, що пов’язується передусім із іменем німецького психолога Курта Лєвіна. Саме ситуація, у якій знаходиться індивід, перетворюється на предмет дослідження у соціальній психології, а не індивід-константа, що переходить від одних обставин до інших згідно із власною сутністю. «Оригінальність концепції Лєвіна полягає в тому, що одиницею аналізу  є «соціальна ситуація» — система напружень, а індивід — лише один із аспектів життєвого простору» [10, с. 222]. У якості такого аспекту індивід не є більше точкою, що вбирає в себе всі причини своєї поведінки як сутнісні свої характеристики. Він є елементом свого ж життєвого простору у тому сенсі, що розглядати його дії як такі, що мають своєю причиною щось поза цим життєвим простором, поза ситуацією. Ситуаціонізм спрямований на дослідження тієї напруги у ситуації, що призводить до такого «творення» персонажу в індивідові. Концепція К. Лєвіна також не є відмовою від традиційного способу пояснення поведінки, заснованого на врахуванні диспозиційних факторів, а суттєвим доповненням до нього, спрямованим на встановлення рівноваги в пошуках причин поведінки індивідів.

Концепція ситуаціонізму К. Лєвіна розвивалась із наміру вказати на обмеженість звичайної для психології процедури — пояснення поведінки індивіда його пре диспозиціями, «характером» тощо. Якщо поведінка тлумачиться як прояв

201

«сутності» суб’єкта, тоді вона стає значущою у своїй повторюваності та незалежності від сторонніх впливів. К. Лєвін запропонував крім сутнісних враховувати також і динамічні фактори формування поведінки. Твердження стосовно «сутності», «характеру» (чи «людської природи» загалом) в кінцевому рахунку не є підтверджуваними, вони є справою інтерпретації. Недостатність подібних інтерпретацій продемонстрована в дискусіях навколо експерименту С. Еша, наведених вище. Важливим є те, що у цій дискусії неможливо дійти обґрунтованого висновку стосовно загальної схильності до конформізму чи до самостійності, притаманної людській природі. Єдиним виходом із цієї дискусії є вихід за її межі шляхом дослідження дійсних детермінант поведінки досліджуваних.

Фактично, у ситуаціонізмі ми маємо справу із «виправленням» «фундаментальної помилки атрибуції», адже ситуаціонізм пропонує відновлення рівноваги у способах визначення причин поведінки оточуючих. Врахування виключно факторів диспрозії індивідів призводить  до викривлення комунікацій, адже насправді відбувається не так врахування цих факторів, як приписування певних диспозицій, «характеру», діючим індивідам на основі їх спостереженої поведінки. На рівні повсякденної комунікації таке приписування може здаватись цілком незначною перешкодою, але на глобальному рівні світової, міжнародної комунікації «помилка атрибуції» дається взнаки серйозним чином. Так, пояснення негативно оціненої поведінки виключно внутрішніми характеристиками діяча, індивіда чи групи, формує дихотомічно поділений світ — «добрих» людей, як «ми», та «поганих» людей, як «вони». «Ми» не можемо уявити себе на місці «злих» людей, адже ми «в принципі» не можемо діяти так, як «вони». Такий погляд на світ є основою всіх міжнаціональних упереджень, що призводять до численних конфліктних ситуацій. Виправлення «помилки атрибуції» завдяки врахуванню ситуативних факторів, що впливають на поведінку діячів, є важливим завданням у світлі описаного Ю. Габермасом викривлень комунікації як причин патологічних процесів у сучасному суспільстві.

Список використаної літератури:

1. Соколов А. В. Общая теория социальной коммуникации: Учеб­ное пособие / А. В. Соколов — СПб.:  Изд-во Михайлова В. А., 2002 г. — 461 с.  — Режим доступу: http://socioline.ru/node/842
2. Громов И. А. Западная теоретическая социология / Громов И. А., Мацкевич А. Ю., Семенов В. А. — М.: Издательство «Ольга», 1996 — Режим доступу: http://www.i-u.ru/biblio/archive/gromov_sapadnaja/
3. Фурс В. Критическая теория «современности» (анализ формирования одной социально-философской концепции) / Владимир Фурс // «Логос». — 2004. — №1 — С. 42-71.
4. От критической теории к теории коммуникативного действия. Эволюция взглядов Юргена Хабермаса / [пер. с нем., сост. и прим. кандидата философских наук А. Я. Алхасова]. — Ульяновск: УлГТУ, 2001. — 150 с.
5. Фарман И.П. Социально-культурные проекты Юргена Хабермаса / И.П. Фарман — М., 1999. — 244 с. — Режим доступу: http://socioline.ru/node/783
6. Asch S. E. Opinions and Social Pressure / Solomon E. Asch // Scientific American. — 1955. — Vol.  193, №. 5. —  PP. 31-35.
7. Росс Л. Человек и ситуация. Уроки социальной психологии / Росс Л., Нисбетт Р. ; пер. с англ. В.В. Румынского ; под ред. Е.Н. Емельянова, B.C. Магуна — М.: Аспект Пресс, 2000. — 429 с.

202

8. Darley, J. M. and Batson, C. M. "From Jerusalem to Jericho": A study of Situational and Dispositional Variables in Helping Behavior / John M. Darley, C. Daniel Batson // Journal of Personality and Social Psychology. — 1973. — №27. — P. 100-108.
9. Андреева Г. М. Психология социального познания. Учебное пособие / Г. М. Андреева — М.: Аспект-Пресс, 2000. — 288 с. — Режим доступу: http://www.koob.ru/andreeva_g_m/psih_soc_pozn
10. Батыгин Г. С.  Лекции по методологии социологических исследований: учебник для вузов. / Г.С. Батыгин — М.: Аспект-Пресс, 1995  — 278 c.
11. Зимбардо Ф. Социальное влияние / Филип Зимбардо, Майкл Ляйппе — СПб.: Питер, 2001. — 448 с.: ил. — (Серия «Мастера психологии»)
Friend, R. , Rafferty, Y. and Bramel, D. A puzzling misinterpretation of the Asch ‘conformity’ study / Ronald Friend, Yvonne Rafferty, Dana Bramel // European Journal of Social Psychology. — 1990. — Vol. 20. — P. 29-44.

203