«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії» 179
СЕКЦІЯ: ФІЛОСОФІЯ
Орися Задубрівська
(Чернівці, Україна)

СИНЕРГЕТИЧНИЙ АСПЕКТ НОВІТНЬОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ

Неонекласична картина реальності, яку почало вибудовувати наукове співтовариство наприкінці ХХ ст., часто незрозуміла й незвична не лише з погляду класичної, але й некласичної раціональності. Екологічний світ у новітній інтерпретації перетворюється в «хаотичний», «дивний», «екзотичний», такий, що перебуває у постійному становленні. За словами Г.Розенберга та І.Смелянського, тепер екологічні системи уявляються як суцільний потік різноманітних порушень їх структури. Жодних стабільних систем немає. Усі вони в кожний даний момент часу – мозаїка плям, у різній ступені порушених і відновлених. Порушення – чи не єдиний інструмент створення всіх видів гетерогенності. Тепер уже стабільність (чи радше стаціонарність) виявляється рідкісним острівцем в океані змін – знищення й відродження [4, с. 14].
Ю.Свірежев, А.Гігаурі та В.Разжевайкін ще на початку 80–х рр. ХХ ст. намагалися привернути увагу до феномена нелінійних хвиль у популяціях та інших екологічних системах. Через кілька років Ю.Свірежев приходить до синергетичного розуміння екологічної реальності. Так, він зауважував, що навколишній світ звичайно можна розглядати як сукупність стійких гармонійних форм, а його розвиток тільки як зміну цих форм із короткими періодами перехідних процесів між ними, але його можна розглядати й інакше: світ – це постійний розвиток, вічна нестійкість, а періоди стабілізації – лише короткі зупинки на цьому шляху [6, с. 10].
Інший дослідник Д.Сімберлоф, чи не вперше в історії екології, розглянув заміну детерміністичних уявлень про взаємодію популяцій на стохастичні, підкреслюючи домінування концепції континууму над дискретністю екосистем і відмову від конкуренції як основного чинника формування угрупування, поставив завдання вивчення екосистем у їх розвитку, включаючи й еволюційні фактори [див.4, с. 12].
У 70–х рр. ХХ ст., через актуалізацію проблеми збереження довкілля, у межах системної екології було започатковано цілу низку напрямків дослідження стійкості екосистем, зокрема, ентропійно-інформаційний, масово-енергетичний та інші, і до цих досліджень залучилося значне число екологів. Логіка розвитку сучасної екології висунула вимогу віднайти шляхи поєднання принципів системності з принципами еволюціонізму, які б адекватно відповідали новітнім уявленням про світ як системний і світ як такий, що еволюціонує.
Розгортання теми самоорганізації, її глибоке проникнення в екологію пов’язане з розвитком синергетики. Вона, на відміну від кібернетики та системотехніки, поставила перед собою ширше завдання – виявити загальні закономірності виникнення нових структур і самоорганізації у найрізноманітніших за своєю природою системах. Окрім того, у синергетиці поняття самоорганізації набуло глибшого змісту. Тоді як у кібернетиці та системотехніці самоорганізація в кінцевому підсумку визначається наявністю певного зовнішнього організуючого фактора, завдяки якому зберігається чи вдосконалюється організація системи, у синергетиці припускається можливість спонтанного виникнення стійких структур із хаосу, що визначається внутрішніми причинами, які притаманні цим процесам. З точки зору синергетичного бачення світу, матерія вже не є пасивною субстанцією, яку можна описувати мовою механістичної картини світу.
Поряд із темою самоорганізації, у синергетиці виразно простежується тема холізму. Об’єкти синергетики завжди системні і досліджуються вони у своїй динаміці. Інколи синергетику ототожнюють з глобальним еволюціонізмом, що є не зовсім правильним. Синергетика – не теорія розвитку, і провідною для її дослідників є саме тема самоорганізації, а не еволюціонізму. Але оскільки утворення структур є необхідною складовою еволюційного процесу, то зрозуміло, що універсальні закони організації зумовлюють універсальні характеристики еволюційного процесу. Лише в поєднанні із загальною теорією систем та еволюційною теорією синергетика перетворилася на чинник формування принципів глобального еволюціонізму. Можна стверджувати, що в глобальному еволюціонізмі долається протиставлення теми еволюціонізму та холізму і відбувається успішний їх синтез. Виходячи принаймні з цього, вже очевидна перспективність застосування принципів глобального еволюціонізму в побудові картини екологічної реальності.
Багато дослідників розглядають синергетику як нову загальнонаукову дослідницьку програму. Загалом, на синергетику природодослідниками, філософами і навіть представниками соціогуманітарного знання покладаються дуже великі сподівання. Але чи завжди ці сподівання є виправданими? Якщо не виходити за межі природознавства, то, безумовно, що ідеї синергетики здійснюють позитивний вплив на розвиток методології як у галузі екології, біології, так і всього природознавства і виявилися успішним підходом щодо розв’язання проблем, починаючи з фізики і завершуючи екологією. Через філософію нестабільності відкриваються конструктивні шляхи для подолання розуміння світу як автомата, що утвердилося в науці Нового часу і зберігає свої позиції й нині. Привнесені синергетикою у природознавство ідеї нестабільності, нерівноважності, незворотності часу трансформують парадигму стохастичного автомата і дозволяють розглядати універсум як непередбачуваний, сповнений унікальними подіями світ постійного становлення. Синергетика справді є антиредукціоністським 180 «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

чинником щодо онтології та методології природознавства. Проте водночас глибший аналіз «синергетизації» методології біології й екології показує, що такий процес містить у собі небезпеку ще одного повернення до редукціонізму (механіцизму, фізикалізму), хоча більшість дослідників заперечують це. Редукціонізм часто виявляє себе у спробах описати й пояснити певне біологічне явище через якесь універсальне явище. Тому в основі редукціоністської (механістичної) методології наявний постулат про єдність світу як єдність механізмів, що лежать у його основі, але оскільки цей світ включає в себе існування як живого, так і неживого, то виникає слушне запитання, чи можливе в принципі існування моністичних механізмів функціонування плюралістичного світу?
Ще на початку 80–х рр. ХХ ст. Г.Рузавін, зазначаючи, що проблеми самоорганізації, які вивчаються синергетикою, набувають актуального характеру в багатьох науках, починаючи з фізики і завершуючи екологією, наголошував, що не потрібно забувати про те, що математичні моделі, які пропонуються синергетикою, ґрунтуються на аналогії з фізичними та хімічними процесами самоорганізації, внаслідок чого не враховують специфічних особливостей живих систем, пов’язаних з їх доцільною поведінкою, не кажучи вже про інші, більш складні особливості живого [5, с. 44]. Ще радикальнішу позицію займає М.Штеренберг. Він обґрунтовує точку зору, що застосування синергетики принципово обмежується лише деякими винятково фізичними процесами, а її використання для розв’язання проблем біології дає лише поверхові аналогії. Це відбувається, «по-перше, тому, що абсолютно неправомірно ототожнюються два принципово різні поняття: «впорядкованість» та «організація». Кристал, наприклад, більш впорядкований за амебу, а пам’ятник – за людину, якій присвячений, хоча б тому, що з опису розташування їх молекул виключається змінна – час. Стосовно організації ці об’єкти знаходяться у зворотній залежності. По-друге, характер посилення слабких впливів пов’язаний у живому з іншими механізмами – сигнально-інформаційними, сутність яких синергетика не розкриває [7, с. 108]. Щодо проблеми визначення життя, то, на думку М.Штеренберга, вона може бути вирішена через розв’язання проблеми Л.Берталанфі – об’єднання в межах загальної теорії систем теоретичної біології, теорії інформації, кібернетики, теорії ієрархії та термодинаміки, тобто перетворення загальної теорії систем у змістовну.
Оскільки головним компонентом екологічних систем є живі організми, об’єднані у певні угрупування, то визначення меж застосування синергетики в екологічних дослідженнях є, справді, актуальним питанням. Як показує досвід, спроби побудови єдиної методології для всієї науки чи хоча б для якогось напрямку (чи то фізики, чи біології) на принципах монізму завжди зазнають краху. Більше століття тому палкий прихильник філософії монізму Е.Геккель намагався розв’язати проблему поєднання світу живого й неживого, закласти основи для побудови нової єдиної методології науки. У своїх «Світових загадках» він зазначав: «Ми тепер твердо переконані, що і всі явища органічного життя підпорядковані так само універсальному законові субстанції, як і неорганічні явища нескінченного космосу. Єдність природи і те, що випливає з цього подолання попереднього дуалізму є, без сумніву, результатом нашого сучасного вчення про генезис» [1, с. 297]. Геккель натхненно писав, що вищим і всезагальним законом природи є закон субстанції – єдиний та істинний космологічний закон, відкриття й установлення якого вважається велетенським духовним подвигом ХІХ ст., оскільки цьому законові підпорядковуються всі інші закони природи [1, с. 259]. Отже, за Геккелем, єдину пояснювальну модель світу можна побудувати, виходячи з універсального закону субстанції та вчення про генезис. Співзвучною з думками Геккеля, але вже із синергетичним забарвленням, видається думка К.Майнцера щодо того, що жодних особливих «життєвих» чи «телеологічних» сил для пояснення виникнення та існування живого не потрібно. З точки зору філософії, виникнення життя може бути пояснене в рамках нелінійної причинності та диссипативної самоорганізації, хоча з евристичних причин припускається опис на телеологічній мові [3, с. 51]. Позиція К.Манцера щодо поняття телеології є вочевидь поступливішою за позицію Геккеля, бо вже припускає його евристичну цінність. Геккель був набагато категоричнішим, він рішуче заперечував поняття «життєвих» чи «телеологічних» сил у будь-яких модифікаціях. Але Геккеля і багатьох сучасних природодослідників та філософів поєднує філософія монізму, віра в те, що нарешті знайдено принцип, який дає можливість обґрунтувати єдність світу. Як зазначає Є.Князєва, синергетика, розглянута у її філософському вимірі, може бути охарактеризована як монізм. Вона виходить із того, що світ складних систем, у якому ми живемо, підпорядковується єдиним законам і може бути зрозумілий, принаймні, у певних аспектах, на основі єдиної пояснювальної моделі [2, с. 104].
Така думка може викликати заперечення на зразок того, що синергетика не є моністичним підходом, оскільки сама визнає плюралізм світу. Це вірно, але запропонована синергетикою методологія все ж в основі залишається монізмом.
Отже, позитивний наслідок застосування принципів синергетики у екології – це подолання розуміння екологічного світу як автомата, успішне поєднання холізму з еволюціонізмом. Водночас як негативний наслідок – посилення редукціоністських тенденцій. Щоб уникнути методологічного монізму, послабити редукціоністські тенденції, пропонується будувати синергетичну картину світу із врахуванням його ієрархійності. Більш адекватною буде та картина, де поєднується ієрархійна модель із синергетичною, оскільки саме ієрархійне бачення світу передбачає існування субординації рівнів складного і неможливість зведення складного до певних базисних властивостей нижчих рівнів. «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії» 181

Література:
1. Геккель Э. Мировые загадки. Монизм и законы природы / Э. Геккель. – М.: ОГИз, 1937. – 536 с.
2. Князева Е.Н. Саморефлективная синергетика / Е. Н. Князева // Вопросы философии. – 2001. – № 10. – С. 99–113.
3. Майнцер К. Сложность и самоорганизация. Возникновение новой науки и культуры на рубеже века / К. Майнцер // Вопросы философии. – 1997. – № 3. – С. 48–61.
4. Розенберг Г. С. Экологический маятник (смена парадигм в экологии) / Г. С. Розенберг, И.Э. Смелянский // Журнал общей биологии. Смелянский И.Э. – 1997. – Т. 58. – № 4. – С.5–19.
5. Рузавин Г. И. Синергетика и принцип самодвижения материи / Г. И. Рузавин // Вопросы философии. – 1984. – № 8. – С. 39–51.
6. Свирежев Ю. М. Нелинейные волны, диссипативные структуры и катастрофы в экологии / Ю.М. Свирежев. – М.: Наука, 1987. – 368 с.
7. Штеренберг М. И. Синергетика и биология / М.И. Штеренберг // Вопросы философии. – 1999. – № 2. – С. 95–108.