Доля є уявленням про певну доцільність життя, невідворотність  та послідовність життєвих обставин, що пов’язана також із властивостями суб’єкта. Це уявлення про цілісність життя, його певну зв’язність, хоч ця зв’язність може й не бути відомою та зрозумілою нам. Таке уявлення ґрунтується перш за все на уявленні про цілісність самого суб’єкта. Адже доля повинна бути завжди «чиєюсь», а якщо цього «когось» немає як цілісності та субстанції, то і долю немає кому приписати. Уявлення про долю — це також і відбиток нашого прагнення до смислу. Отже, ми повинні повністю відмовитись від цього прагнення чи знайти нову форму для нього?

Археологічний проект Мішеля Фуко здебільшого сприймається як спроба наголосити на владі дискурсу над окремою особистістю, владі правил побудови і функціонування дискурсу над бажанням окремого індивіда висловити себе. У зв’язку з цим і "смерть суб’єкта" тлумачиться як констатація факту неможливості існування автономної свідомості в сучасному просторі тотальної детермінованості будь-яких спроб формування і висловлення смислів. Археологічний аналіз Фуко спрямований проти прагнення самоствердження та самозамилування особи в дискурсі.

У статті розглядається принцип "смерті суб'єкта", сформульований Фуко, у його співвіднесеності із творчістю Хайдеггера в пізній період. Зіставлення міркувань Хайдеггера й Фуко відкриває можливість нової  інтерпретації концепції останнього. "Смерть суб'єкта" — це та відстороненість мислення від самого себе, що є необхідною передумовою пізнання й самопізнання.