Волковинська В.О. Феноменологічне тлумачення соціально-психологічних досліджень конформної поведінки та поняття «ситуація» / Волковинська В.О. // Практична філософія. — 2011. — №3 (41). — С. 106-114.

Зрозуміти що таке соціальність можна через те, як вона виявляється в житті індивіда. Соціальне існує у вигляді суб’єктивованого об’єкту, тому і дослідити його можна головним чином за його дією. Найбільш очевидний і один із головних проявів соціального у житті індивіда — це його вплив на поведінку, результатом якого є конформна поведінка індивідів. На прикладі вивчення причин виявів конформізму у соціальній експериментальній психології можна визначити специфіку ситуативних факторів формування поведінки, а також специфіку ситуації як такої, у її відмінності від групи обставин чи фрагменту середовища. Встановлення таких відмінностей важливо для соціальної психології та соціальної філософії, що дедалі частіше послуговуються поняттям «ситуація», не надаючи при цьому першочергового значення його визначенню. Мета даної роботи полягає в тому, щоб окреслити можливості визначення поняття «ситуація» у контексті феноменологічного підходу загалом та феноменологічного ж розуміння «життєвого світу» зокрема, використовуючи також здобутки ситуаціонізму К. Лєвіна. Для цього важливо враховувати експериментальні дослідження, що проводили Дж. Дарлі, Д. Бетсон та Б. Латене [16, 17, 18], С. Еш [15], Л. Росс, Г. Бірбрауер та С. Хоффман [8], М. Шеріф [19, 20]. З точки зору ситуаціонізму поняття «ситуація» обговорюється у працях Б. Зейгарнік [3], К. Лєвіна [6, 7], Н. Семечкіна [9]. Феноменологічне розуміння «життєвого світу», описаного Е. Гуссерлем [2], визначається завдяки роботам Ф. Василюка [1], Ю. Габермаса [12], І. Касавина [4], В. Куренного [5], Я. Слініна [10], А. Суворової [11], І. Шкуратова [13], Е. Штрьокера [14].

Для дослідження явища конформізму соціальна психологія зверталась також до експериментального підходу. На початку ці дослідження стосувались радше встановлення самої вірогідності підкорення індивіда впливу групи, а не загальних причин, мотивів, що керують конформною поведінкою. Експеримент С. Еша був побудований як експеримент на зорові сприйняття: у групі від семи до дев’яти учасників проходила серія випробувань, у ході яких досліджувані повинні були визначити, яка з трьох демонстрованих ліній відповідала так званій «стандартній» лінії. Пізніше досліджувані відповідали на це питання по черзі. У кожній групі справжнім досліджуваним була тільки одна особа — та, що відповідала останньою. Інші члени групи давали відповіді, передбачені експериментатором. Експеримент С. Еша стосувався простих чуттєвих спостережень, і тим не менше від 50% до 80% досліджуваних хоча б раз приєднувалось до очевидно невірних відповідей у групах. В той час, коли звичайний відсоток помилки у подібних спостереженнях не досягає 1%, в даному випадку в результаті тиску більшості помилкові судження становили 36,8% усіх відповідей досліджуваних [15, 32-33]. Дослідження С.Еша показали, що чисельність більшості, що помиляється, не повинна бути особливо великою, але більшість обов’язково повинна бути одноголосною. С. Еш сподівався довести, що більшість досліджуваних буде триматись власної думки тим більше, що дослідження не стосувалось навіть складного предмету, що містить можливість багатьох суб’єктивних інтерпретацій.

106

Після закінчення експерименту досліджувані проходили також інтерв’ю, в якому С. Еш розпочав дослідження причин індивідуальних відмінностей у проявах конформної поведінки. Ті індивіди, яких можна назвати «незалежними», зазвичай були впевнені у власній думці, але не тому, що повністю ігнорували думку більшості. Частина з них навіть вважала, що більшість дійсно може мати рацію, але їхнім обов’язком є відповісти на питання чесно, так, як їм здавалось правильним, навіть якщо це і буде помилковою відповіддю. Ті, хто поступались більшості, у більшості своїй дійсно вважали свої спостереження помилковими перед обличчям одноголосної більшості. Але були серед них і ті, хто не хотіли «зіпсувати» результати, і ті, хто вважав поведінку більшості результатом «оптичної ілюзії», а також і ті, хто жертвою такої ілюзії вважали себе і бажали це приховати [15, 33]. Поведінка індивіда вочевидь залежала не стільки від ступені «стійкості» чи впевненості в собі і в своєму судженні, скільки від способу інтерпретації ситуації та вибору мотивації. Так, в обох групах була частина індивідів, що мотивували свої вчинки почуттям відповідальності за свої відповіді, однак одні із них вважали, що ця відповідальність полягає у їх чесності, інші — що вона полягає у забезпеченні «потрібного» результату. Очевидно, що ті індивіди, що користувались такого роду мотивацією, не вважали вплив більшості головним фактором у тій ситуації, в якій вони опинились. С. Еш, однак, подібних висновків не дійшов. Причина цього тільки в тому, що він не розглядав власний експеримент як створення для досліджуваних певної ситуації, в якій необхідно орієнтуватись та діяти. Орієнтація в ситуації — це те, яким саме чином індивід для себе формулює напругу у своєму оточенні, у даному випадку — чи для нього основною є напруга вибору «відстоювати власну думку чи прийняти думку більшості», чи якась інша, наприклад — «допомогти чи не допомогти експериментатору».

Л. Росс, Г. Бірбрауер та С. Хоффман провели аналогічний експеримент, із додаванням лише того, що досліджуваних попереджували про більші винагороди для тих, хто висловить правильну думку попри її неочевидність, ніж для тих опитуваних, чия правильна відповідь є очевидною. Введення цього додаткового параметру суттєво знизило показник конформності досліджуваних. Це дозволяє Л. Россу стверджувати, що попередні висновки стосовно притаманності конформної поведінки людині в принципі базуються на «фундаментальній помилці атрибуції» — «Непомірно перебільшене уявлення людей про значимість особистісних рис і диспозицій за одночасної нездатності визнати важливість ситуаційних факторів при їхньому впливі на поведінку отримало назву "фундаментальної помилки атрибуції"» [8, 36-37]. В даному експерименті досліджувані опинялись в ситуації сприйняття настільки елементарного об’єкту, що помилка тут може свідчити лише про дивні відхилення у сприйнятті, оптичні ілюзії, а правильна відповідь повинна бути очевидною для всіх. І однак більшість висловлювала невірні з точки зору досліджуваного враження. Відсутність можливості прийнятним чином пояснити поведінку більшості штовхала досліджуваного на сумнів у своїй позиції. Завдяки доданій інформації про нагороду індивід може пояснити поведінку більшості бажанням отримати більшу нагороду, а тому більше немає елементу відмінності у сприйнятті елементарного об’єкту. Вибір тепер полягає у тому, чи сподіватись на вірність невірогідної відповіді заради вищої нагороди, чи назвати ту відповідь, що власне здається вірною, і отримати меншу винагороду. Всі ці міркування призводять до наступного висновку: конформна поведінка набагато частіше дає привід для дослідження особливостей впливу елементів конкретної ситуації на індивіда, ніж для формування оцінки людської природи як пристосовницької загалом.

Наприклад, якщо певна особа погодиться допомогти незнайомій людині на вулиці, а інша — відмовиться, то ми, не запитуючи навіть про подробиці, перш за все оцінимо першу як «доброзичливу», «альтруїста», другу — як «черству», «егоїста». Однак, саме подробиці конкретно ситуації показали б нам, чи адекватно оцінювати саме особу, її характер, позитивним чи негативним чином. Намагаючись дати відповідь на це питання, Дж. Дарлі та Д. Бетсон у 1973 р. провели експеримент, в якому група студентів семінарії по дорозі на доручену їм для проголошення проповідь (цікаво, що тема проповіді була — «Добрий самаритянин») зустрічали перехожого, що впав і потребував допомоги, щоб підвестись. Важливим фактором виявилось те, що частині із студентів говорили, що проповідь перенесена на певний час раніше, частині — на пізніший час. З тих, хто запізнювався, допомогли

107

перехожому лише 10%, а з тих, хто мав час – 63% [16]. Ці результати говорять не про особистісні характеристики досліджуваних студентів, але скоріше — про ситуативні фактори, що викликають певну поведінку. Адже ті студенти, що запізнювались, вочевидь починали нервуватись і через це могли навіть не помітити потребуючого допомоги. Ті ж студенти, що очікували прийти раніше зазначеного початку проповіді, могли більше уваги приділити тому, що їх оточувало. Таким чином, даний експеримент дає нам приклад того, що для прогнозування «альтруїстичної» поведінки важливо знати не стільки характер особи, її схильності, скільки особливості ситуації, в яку потрапляє особа.

Цей висновок підтверджується ще одним експериментом, проведеним Дж. Дарлі та Б. Латене. Полягав він у тому, що, поки досліджуваним пропонували заповнити анкету, у кімнату починав потрапляти дим. Ті досліджувані, що були на самоті, у 75% випадків залишали приміщення щоб повідомити про небезпечну ситуацію. Натомість, якщо досліджуваний знаходився у групі пасивних помічників експериментатора, так вчиняли тільки 10% досліджуваних [18]. Пояснити це можна наступним чином: «із подальших інтерв’ю з’ясувалось, що люди не діяли тому, що вони робили висновок, що ситуація не є загрозливою» [17]. Ми знову маємо справу із кваліфікацією ситуації, що створена у експерименті. В цій ситуації більшість (помічники експериментатора) поводились пасивно, так, ніби не помічають «диму». Однак досліджувані по-різному реагували на самоті та у групі не в наслідок прямого тиску групи, не просто тому, що вирішували чинити так, як чинить більшість. Пасивна поведінка групи лише давала привід до сумнівів у правильності інтерпретації ситуації як небезпечної. Бездіяльність інших членів групи сприяє тому, що індивід піддає сумніву свою попередню оцінку ситуації як небезпечної та такої, що вимагає дії. Отже, якщо ситуація допускає хоча б невелику можливість сумніву у тому, який характер вона носить, вона по-різному інтерпретується індивідом на одинці та в групі.

Відомий експеримент М. Шеріфа щодо формування групових норм стосується того ж аспекту прояву конформності — вона викликається ситуаціями, в яких індивід не може самостійно дійти висновку стосовно їх смислу та належної поведінки у незрозумілих йому обставинах. Так, у даному експерименті досліджувані повинні були засвідчити рух та відстань пересування джерела світла у повній темноті. Слід зазначити, що джерело світла власне не рухалось, але сказати про це точно за умов відсутності іншого джерела освітлення фактично неможливо. Це ілюзія сприйняття, зафіксована Х. Адамсом. В тих випадках, коли результати сприйняття обговорювались в групі, оцінка відстані переміщення джерела світла була більш однорідною, ніж в тих випадках, коли досліджувані спочатку формували свою оцінку самостійно. І, якщо спочатку досліджувані формували судження у групі, то в наступних експериментах, коли вони мали можливість самостійно формувати думку, відповіді цих досліджуваних загалом відповідали встановленій групою нормі.  «Термін "соціальна норма" — зазначає М. Шеріф, — це соціологічне позначення, що стосується головним чином всіх результатів групової інтеракції, що регулюють поведінку членів в термінах очікуваної або навіть ідеальної поведінки» [20]. В подальших опитуваннях досліджуваних з’ясувалось, що «суб’єкти усвідомлювали норму, що вироблялась в ході експерименту. Однак, вони не були свідомі того факту, що вони зазнавали впливу у напрямку до цієї норми від інших членів групи» [19, 98]. Досліджувані використовували групу як орієнтир у ситуації, проте не усвідомлювали цього, враховуючи як факт лише кінцевий результат цього використання. Якщо індивід не може самостійно забезпечити собі інтерпретативний комфорт, тобто не впевнений у власних знаннях чи не може задовільним для себе чином пояснити ситуацію, то він або звертається до наявних групових оцінок, або приймає участь у їх формуванні, і все це для того, щоб підвищити ступінь визначеності та зрозумілості поточної ситуації.

Поняття «ситуація» не тільки стає важливим у соціальній психології, а й стає ключовим у певних дослідженнях, наприклад, у ситуаціонізмі. Як напрям соціально-психологічних експериментальних досліджень він пов’язаний передусім із діяльністю К. Лєвіна та акцентуванням на використанню у цих дослідженнях нового типу мислення — такого, що враховує динамічні, а не лише сутнісні пояснення. Тому ситуація перетворюється на предмет дослідження у соціальній психології, а не індивід-константа, що переходить від одних обставин до інших згідно із власною сутністю. Дослідження в межах ситуаціонізму сприяють уточненню смислу поняття «ситуація».

108

Так, К. Лєвін вводить декілька понять, що характеризують ситуацію саме в аспекті зв’язності зовнішніх обставин та їх сприйняття і розуміння індивідом. У понятті «квазіпотреба» використовування префіксу «квазі-» підкреслює те, що потреба не є чимось сутнісним, притаманним особі від природи. Психолог звертає увагу на динамічний характер потреб, їх пряму залежність від конкретного моменту. «Іншими словами, — пояснює учениця К. Лєвіна Б. Зейгарник, — здійснення якоїсь діяльності означає породження динамічної зарядженої системи, що виникає в даній ситуації в даний момент; вона не носить ні вродженого, ні біологічного характеру; вона соціальна за своїм походженням» [3]. Фактично, «динамічно заряджена система» і є розгорнутим позначенням ситуації у термінології К. Лєвіна. Психолог підкреслює залежність виникнення квазіпотреб від оточуючих особу об’єктів. Поняття «валентність» фіксує таку здатність об’єкту викликати певні дії особи — об’єкт самою своєю наявністю викликає певні потреби, спонукає до дій, і водночас немає потреби без здатного її вдовольнити об’єкту. Обидва введені поняття — і «квазіпотреба», і «валентність» — підкреслюють, що будь-який вплив зовнішніх обставин не може здійснюватись в обхід сприйняття та інтерпретації особою цих обставин та характеру впливу.

Саме тут і вступає в дію «теорія поля», що виявилась «поворотним пунктом в розвитку соціально-психологічної теорії та досліджень» [9]. Вона полягає в тому, що поведінка — це функція «поля», а під останнім розуміється поєднання зовнішніх та внутрішніх факторів (стану особистості в даний конкретний момент). Йдеться про те, що особистість не стикається із навколишнім середовищем безпосередньо, вона оточена «життєвим простором», і жоден факт не може стати дієвим, важливим, доки він не стане частиною цього «поля». Тому, «Для того, щоб розуміти та передбачати психологічну поведінку (В), необхідно для кожного виду психічної події (дії, емоції, переживання тощо) визначити ту короткочасну діючу цілу ситуацію, що являє собою короткочасну структуру та стан особистості (Р) та психологічного оточення (середовища) — ЕВ = РЕ» [7, 181]. Цей життєвий світ неможливо розділити навпіл, адже в ньому об’єктивне, зовнішнє існує для індивіда тільки у вигляді внутрішнього, психологічного світу, тому «психологія повинна розглядати життєвий простір (що включає в себе індивіда та його оточення) в якості єдиного поля» [6, 374]. Отже, в понятті «поле» підкреслюється «внутрішність» кожного його елементу стосовно індивіда на противагу звичному уявленню щодо відокремленості повніших обставин від їх психічного «віддзеркалення». Жодна ситуація не вільна від інтерпретації, адже вона сформована особою на основі тих елементів, що існують для неї у її життєвому світі, а в конкретний момент — у «полі», тобто — у психологічному просторі особи. В межах ситуаціонізму, однак, визначенню поняття «ситуація» не приділено достатньої уваги, а експлікація його смислу здійснюється лише непрямим способом.

Визначенню специфічного смислу поняття «ситуація» сприяє залучення феноменологічного методу до соціально-філософського дослідження. Феноменологія як така позиціонує себе як методологію переходу від «природної настанови» до феноменологічної. Здійснення цього переходу є підґрунтям всіх наступних феноменологічно-орієнтованих досліджень конкретних об’єктів. «Наївність» природної настанови свідомості полягає у злитті в ній сприйнятого із модусами сприйняття. У ній не розрізняються об’єкти та феномени, адже процеси сприйняття, інтенційна та конститутивна робота свідомості не враховуються як така, що впливає на результати сприйняття, на бачення навколишнього світу. «Мій інтерес, — пояснює Е. Гуссерль, — зосереджений на чисто інтенційному житті, в якому відбувається мій реальний психологічний досвід» [2]. Феноменологія спрямована на дослідження саме феноменів, а не об’єктів, тобто на дослідження конститутивної роботи свідомості.

Таким чином, феноменологічний погляд на ситуаціонізм означає передусім констатацію того факту, що у соціальний психології зазвичай ситуація описується так, якби вона існувала до того, як в неї потрапить певна особа, і навіть після цього ситуація вважається такою, що існує окремо від її суб’єкта. Феноменологія виявляє активність суб’єкта вже на рівні формування ситуації, і тоді її неможливо вважати заздалегідь даною, на противагу припущенням природної настанови свідомості. Крім того, що ситуація вважається заздалегідь даною, вона фактично ототожнюється із обставинами, ширше — з оточуючим середовищем. Важливим кроком, звичайно, було введення в ситуаціонізмі К. Лєвіна по-

109

нять «квазіпотреба», «валентність», «поле» - тобто тих понять, що пов’язують в єдине ціле обставини, об’єкти та їх сприйняття особою. «Поле» — це простір єдності стану особи та зовнішнього середовища, у якому вона знаходиться, що розгортається через особливості сприйняття особою поточного набору обставин. Ситуація тоді визначається як конкретний стан «поля» у даний момент, тобто як точка у часових змінах «поля». Таке визначення є прийнятним для цілей експериментальної психології і на час його формування було безперечним кроком вперед. Необхідно продовжити закладену тут тенденцію виділення смислу поняття «ситуація» через проведення межі між оточенням, середовищем, обставинами та власне ситуацією. Якщо застосувати метод феноменологічної редукції до проблеми сприйняття оточення загалом та ситуації зокрема, то редукованим повинно залишитись твердження про існування цього середовища незалежно від його сприйняття. Це твердження опиняється в дужках, його дієвість призупиняється. Згідно із точкою зору феноменології, ситуація не може існувати як певне уявне «місце» чи «точка» на площині під назвою «зовнішній світ», через яку особа проходить. Адже самим ситуаціонізмом стверджено, що для соціальної психології непродуктивним є тотальне розділення середовище дій особи та сприйняття цього середовища. Фактично ним же доведено (через опис феноменів квазіпотреб, валентності, поля), що кожен об’єкт зовнішнього середовища проходить процедуру інтерпретації для того, щоб стати фактом у «життєвому просторі» особи. Тому ситуація як така певним чином проходить інтерпретативний кордон у всіх своїх елементах, а це означає, що і в цілому вона є продуктом інтерпретативної діяльності свідомості, що в феноменології і позначається терміном «конституювання». Застосування феноменологічної редукції до визначення специфіки ситуації призводить до опису її в якості конституйованого феномену, відокремлення її від обставин, середовища, зовнішнього оточення суб’єкта, та виокремлення її як специфічне утворення у досвіді.

Опис інтенційної роботи свідомості за допомогою феноменологічної редукції повинен відбуватись у контексті опису життєвого світу. Адже здійснення цієї редукції не ставить феноменолога поза життєвим світом. Навпаки, це поняття могло набути такого важливого значення тільки в межах феноменології, тому що воно стосується відмінності між світом самим собою та світом, сприйнятим суб’єктом. Феноменологічна соціологія у тому вигляді, як її формулює А. Шютц, звертається до поняття «життєвого світу» як до одного із головних здобутків феноменології. Однак, це звернення мотивується радше тим, що це поняття сприймається як вихід за межі трансцендентального підходу, зосередженого у процедурі феноменологічного епохе. У межах гуссерлівської феноменології в цілому розуміння життєвого світу розгортається у двох важливих напрямках. По-перше, акцентується увага на процесі «забуття» життєвого світу у результаті розвитку науки та її тотального впливу на світосприйняття сучасної людини, що супроводжується «перетворенням живого, сповненого наочністю та пов’язаного із нашим життєвим світом, смислу у пусті "скам’янілості" знаків та теорій» [5, 22]. Вихід із цього становища полягає головним чином в тому, щоб «повернутись» у життєвий світ, усвідомити його первинність стосовно протиставленого суб’єктові світу конституйованих наукою об’єктів, «зробити з об’єктивного світу життєвий світ, що не протилежний свідомості, а, навпаки, складає разом із свідомістю єдиний горизонт як інтерсуб’єктивна умова існування світу та свідомості» [11]. Тут життєвий світ виступає основою раціональної діяльності людини, справжній сенс якої легко втрачається із забуттям цієї основи.

По-друге, значення введеного Е. Гуссерлем поняття також розкривається через вказування на ту важливу обставину, що життєвий світ даний нам як «світ первинних очевидностей, наперед даних і постійно значущих у будь-якому об’єктивованому досвіді в якості само-собою-зрозумілого» [13]. Життєвий світ нетематизований, неструктурований теоретично і не є предметом цілеспрямованого дослідження для його суб’єкта. Навпаки, він йому даний як безпосередня очевидність. Для життєвого світу характерна також інтуїтивна достовірність його феноменів та фоновість сприйняття цих достовірностей, а усвідомити життєвий світ, на думку Ю. Габермаса, можна тільки тоді, коли ми націлені на щось інше, як це буває «коли ми розчаровуємось у деякому фоновому припущенні, яке тривалий час практикували» [12]. З цієї точки зору життєвий світ розкривається як підґрунтя та джерело всього «неявного знання», що регламентує повсякденну діяльність. Ці два напрями, що

110

доповнюють один одного, можна сумувати через формулювання двох розрізнень уявлень про світ: «Перше з них, — вважає І. Касавін, — передбачає розрізнення між специфічно людським світом, сформованим культурою і наукою, та світом органічної і неорганічної природи. Друге засноване на розрізненні дорефлексивного світу інтерсуб’єктивного існування та світу предметного середовища, сформованого наукою і технікою» [4]. Таким чином, поняття «життєвого світу» виступає як результат двох вище описаних розрізнень: життєвий світ є специфічно людським світом, відмінним і від природного світу, і від сконструйованого наукою світу символів та теорій, недоступний для рефлексії саме через свою очевидність та безпосередню даність.

Однак, це розуміння «життєвого світу» не зовсім відповідає потребам соціально-феноменологічного дослідження. У чому ці потреби полягають, можна зрозуміти з наступного. К. Лєвін, хоч і не запозичує це поняття у самого Е. Гуссерля, вживає близьке до нього поняття — «життєвий простір». Воно було необхідне в межах «теорії поля», оскільки «поле» необхідно було описати як єдність зовнішніх і внутрішніх факторів, а поведінку — як функцію цього «поля». Поняття «життєвий простір» і виражає таку єдність суб’єкта та його оточення. Описаний Е. Гуссерлем дорефлексивний, донауковий життєвий світ немислимий без включення у нього «внутрішнього життя» суб’єкта, психологічних фактів, інакше він не був би «специфічно людським світом». А коли ми вже враховуємо психологічні факти, їх неможливо просто «додати» до всіх інших елементів життєвого світу так, ніби вони існують просто «поряд» із сприйняттям, переживанням суб’єкта. «В феноменології, — підкреслює Е. Штрьокер, — свідомість не може бути представлена у вигляді потоку мисленнєвих процесів або подій поряд з іншими процесами та подіями світу, пов’язаних з ними через причинні та функціональні відносини. Адже якщо свідомість — засіб доступу до світу, абсурдно розглядати її в той же час як частину цього світу» [14, 380]. Якщо спосіб сприйняття світу враховується, то вже неможливо розглядати сприйнятий світ окремо від цього способу. Отже, можна визначити життєвий світ як систему психологічних фактів, організованих відповідно їх значущості для того суб’єкта, для якого ця система існує як очевидна даність та фон його повсякденної діяльності.

Один із головних аспектів потенціалу поняття «життєвого світу» з точки зору розвитку феноменологічної соціології полягає у використанні його в прямому його значенні — як позначення «власного світу» індивіда. З феноменологічної точки зору продуктивно розуміти життєвий світ як світ організованих суб’єктом значущих для нього фактів. Адже тоді ми отримуємо можливість описати його в якості конституйованого простору повсякденної діяльності, що цілком узгоджується із феноменологічною методологією.

Приклад такого розуміння ми знаходимо у роботі російського психолога Ф. Василюка «Життєвий світ та криза: типологічний аналіз критичних ситуацій». У ній переслідується мета типологізації критичних ситуацій, а досягається вона через типологізацію «життєвих світів». Параметри цієї типологізації досить прості: для індивіда його життєвий світ розподілений на два регіони — «зовнішній» та «внутрішній» світ, при чому «зовнішній» світ може бути «легким» або «важким» — в залежності від можливостей реалізації актуальних потреб індивіда, а «внутрішній» світ характеризується як «простий» або «складний» — в залежності від наявності однієї чи декількох потреб, ставлень до життя. На основі цих параметрів виділено чотири типи життєвих світів: простий і легкий («інфантильний»), простий і важкий («реалістичний»), складний і легкий («ціннісний»), складний і важкий («творчий»). У кожному такому світі в якості критичних сприймаються різні типи ситуацій, відповідно — стрес, фрустрація, конфлікт та криза. Наприклад,  у «інфантильному» світі незадоволення потреби має значення не просто стресової, а кризової ситуації. В «реалістичному світі» стрес успішно долається як частина життєвого процесу, а от фрустрація вже отримує значення критичної ситуації. «Самі собою фактичні обставини життя, — вважає Ф. Василюк, — не зумовлюють однозначно тип критичної ситуації, що виникає у людини. Особистість, в світовідчутті якої домінує реалістична установка, буде деколи знаходитись у стані фрустрації навіть в обставинах, за яких інші люди відчували б стан конфлікту» [1]. Життєвий світ організований у певну цілісність тільки навколо особи, тому є смисл характеризувати його лише так, як він може бути описаний самим суб’єктом конституювання.

111

У соціальній феноменології саме таке розуміння життєвого світу необхідне, адже воно, по-перше, узгоджується із феноменологічною методологією, по-друге, узгоджується із описом ситуації як конституйованої одиниці досвіду, нетотожної сукупності зовнішніх, об’єктивних обставин. Адже опис залежності типу ситуації, що сприймається особою як критична, від певної кваліфікації життєвого світу демонструє не тільки залежність сприйняття «фрагменту» світу від сприйняття його в цілому, а й те, що значення ситуації для особи власне і є характеристикою цієї ситуації.

Отже, ситуація є такою, якою її бачить сам суб’єкт, і з феноменологічної точки зору те ж можна сказати і про життєвий світ. Специфіка феноменологічного методу полягає як раз у тому, що він спрямований на дослідження не цього очевидного у своєму існуванні світу, що є основою всіх цих різноманітних «точок зору», а способів формування «мого світу» окремого «я». Фактично, те, що називають «моїм світом», життєвим світом, складається із інтенційних, а не трансцендентних,  об’єктів. Відповідно, від типу об’єктів залежить і тип їх організації. Різниця полягає в тому, що, як зазначає Я. Слінін, «Космос фізикалістського об’єктивізма децентралізований, всі його точки у всіх відношеннях рівноправні. Що стосується світу інтенційних об’єктів, то у нього є центр» [10, 379]. Адже інтенційні об’єкти існують тільки у зв’язку із «джерелом» інтенції, і організовані навколо нього відповідно до їх значущості, наданого їм смислу у цьому конкретному життєвому світі. Таким чином, життєвий світ є центрованою системою психологічних фактів, організованою відповідно до смислу, наданого суб’єктом життєвого світу цим фактам, і кожна ситуація у цьому світі також володіє цими характеристиками центрованості та смислової організації, як і весь життєвий світ в цілому.

З цієї точки зору феноменологічна соціологія і повинна звернутись до експериментальної психології. У багатьох соціально-психологічних експериментальних дослідженнях ми знаходимо підтвердження тій тезі, згідно із якою процедури інтерпретації займають важливе місце у формуванні соціального впливу на особистість. Так, завдяки розгляду експериментів, що стосувались конформної поведінки та утворення групових норм, можна дійти висновку про невіддільність ситуації та її розуміння індивідом, вагомість інтерпретативної складової ситуації для формування тієї чи іншої поведінки індивіда. Однак цей висновок можливий лише за умови застосування до тлумачення результатів експериментальних досліджень феноменологічного методу. Нагадаємо, що експеримент С. Еша з початку вважався доказом схильності людини до конформної поведінки. В той час як модифікація цього експерименту Л. Россом, Г. Бірбрауером та С. Хоффман демонструє залежність між формуванням «незалежної» чи «конформної» поведінки та можливістю тлумачення поведінки оточуючих. Досліджувані можуть приймати ситуацію, модельовану в експерименті, як ситуацію вибору між відстоюванням власної думки та прийняттям думки більшості, і тоді дійсно можна говорити про тиск більшості як про причину поведінки індивіда. Однак проведені С. Ешем інтерв’ю показали, що значна частина досліджуваних дану ситуацію визначали для себе як ситуацію співпраці із експериментатором, у якій вони робили вибір між бажанням «не зіпсувати результати» чи «висловитись чесно». Частина досліджуваних цю ж ситуацію уявляли як ситуацію «оптичної ілюзії», жертвами якої уявляли або себе, або інших. Без врахування цих можливих розбіжностей у тому, як досліджувані сприймають експериментальну ситуацію легко помилитись у загальних висновках щодо причин конформної поведінки та ступені схильності до неї. Якщо ж відразу враховувати, що умови експерименту формують для досліджуваних певну ситуацію, в яку вони потрапляють, і що ця ситуація організована наданим їй смислом, то можна передбачити, що не всі випадки погодження з думкою більшості можна буде однозначно класифікувати як конформізм.

Вагу класифікації ситуації самим суб’єктом у формуванні його реакції на неї демонструють також експерименти, проведені Дж. Дарлі та його колегами. Так, коли студенти семінарії не зупинялись біля перехожого, що потребував допомоги, їх поведінка визначалась тим, як вони визначали для себе власну ситуацію: як таку, в якій вони поспішають і не можуть звертати увагу на сторонні речі, чи як таку, в якій вони мають час. Важливо відзначити, що коли суб’єкт вважає, що не може звертати на щось увагу, він частіше за все дійсно не бачить певних речей, що виходять за межі визначених ним ситуативних

112

цілей. Аналогічно, в експерименті Дж. Дарлі та Б. Латене, що стосувався реакції досліджуваних на появу диму у кімнаті наодинці та у групі, вибір активної чи пасивної поведінки залежав від кваліфікації ситуації як загрозливої чи незагрозливої. Процедура кваліфікації ситуації може бути пояснена саме з феноменологічної точки зору як наслідок, по-перше, наявності у структурі ситуації як такої смислової компоненти та, по-друге, загального конституйованого характеру соціальної реальності та її елементів. Вага того, як саме визначає для себе індивід тип ситуації, у якій знаходиться, у феноменологічній соціології може обґрунтовуватись тим, що це визначення входить до самої структури ситуації. Процедури визначення типу ситуації в багатьох випадках залежать від присутності та поведінки інших її учасників. Так, якщо їх поведінка не відповідає очікуванням суб’єкта, сформованим на основі його уявлення стосовно типу, смислу ситуації, суб’єкт піддає сумніву правильність визначення типу даної ситуації.

Процеси формування групової норми ґрунтуються на тій ж властивості ситуації, що була окреслена вище: поведінка у ситуації залежить від надання їй певного смислу, віднесення до певного типу ситуацій, а це віднесення, в свою чергу, залежить від відповідності поведінки інших учасників ситуації. В ситуації, що залишає певні сумніви щодо поведінки, яку очікують інші від суб’єкта (це може стосуватись вибору якоїсь «ролі» чи відповіді на конкретне запитання), він воліє спиратись на ті смисли, що підказані йому іншими. Так, у експерименті М. Шеріфа досліджувані приймали спільне рішення і дотримувались групових норм саме тому, що самостійно не могли скласти точне уявлення стосовно руху джерела світла у темряві за умов відсутності іншого джерела, що слугувало б точкою відліку. Таким чином, суб’єкт звертається до групи за необхідними йому судженнями тоді, коли ситуація викликає в нього сумніви у його здатності оцінити її в цілому чи певні її обставини.

Саме можливість чи неможливість інтерпретації ситуації формує її остаточно як таку, що вимагає певного вибору поведінки. Попри загальноприйняте зведення ситуації до обмежуючих обставин, із якими доводиться зустрічатись суб’єктові, без надання певного смислу цим обставинам повноцінне формування ситуації неможливе. Адже власне обставин завжди достатньо велика кількість, а ситуацію формують тільки ті, яким надається значення вирішальних самим суб’єктом у ході визначення загального смислу того, що з ним відбувається. Отже, конформна поведінка не є власне простим результатом тиску більшості, вона, як і будь-яка поведінка, в значній мірі формується ситуативно, під дією інтерпретативної, смислової складової ситуації. Результати експериментальних соціально-психологічних досліджень підтверджують наявність смислової складової ситуації та її визначний вплив на формування поведінки суб’єкта у соціальній реальності. Наявність цього смислового компоненту у ситуації пов’язана із більш ґрунтовним явищем: ситуація завжди існує для суб’єкта в контексті його життєвого світу, а останній був визначений як конституйований, центрований простір психологічних фактів, організований відповідно до смислу, наданого суб’єктом життєвого світу цим фактам. Така характеристика життєвого світу містить у собі можливість розуміння ситуації також як конституйованого утворення у межах загальної інтенційної діяльності суб’єкта. Застосування феноменологічного методу до аналізу результатів експериментальних соціально-психологічних досліджень дозволяє ствердити, що ситуація є конституйованим феноменом і володіє характеристиками центрованості та смислової організації, як і весь життєвий світ суб’єкта в цілому.

Література:

1. Василюк Ф.Е. Жизненный мир и кризис: типологический анализ критических ситуаций / Ф.Е. Василюк // Журнал практической психологии и психоанализа. — 2004. — №1. — Режим доступу до журн.: http://psyjournal.ru/j3p/pap.php?id=20010405

2. Гуссерль Э. Феноменология. Статья в Британской энциклопедии / Э. Гуссерль // Логос. .— 1991. — №1 — С. 12–21. — Режим доступу до журн.:http://www.philosophy.ru/library/husserl/gus_phen.html

3. Зейгарник Б.В. Понятия квазипотребности и психологического поля в теории К. Левина / Б.В. Зейгарник // Теория личности К. Левина / Б.В. Зейгарник — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981.  — С.18—32, 43—51. — Режим доступу:http://flogiston.ru/library/zeygarnik

4. Касавин И. Т. Мир науки и жизненный мир человека [Электрон. ресурс] / И. Т. Касавин. – 2002 — Режим доступу:http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000924/st000.shtml

113

5. Куренной В. Феноменология Эдмунда Гуссерля / Виталий Куренной // Гуссерль Э. Избранные работы / Эдмунд Гуссерль ; [сост. В. А. Куренной]. — М.: Издательский дом «Территория будущего», 2005. — С. 7-22. — (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского»)

6. Левин К. Поведение и развитие ребенка как функция от ситуации в целом / Курт Левин // Динамическая психология: Избранные труды / Курт Левин ; [под общ. ред. Д.А. Леонтьева и Е.Ю. Патяевой]. — М.: Смысл, 2001. — С. 372-424.

7. Левин К. Топология и теория поля / К. Левин // История психологии  (10-е — 30-е гг. Период открытого кризиса): Тексты. 2-е изд. / [Под ред. П. Я. Гальперина, Л. II. Ждан]. — М: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — С. 181-190.

8. Росс Л. Человек и ситуация. Уроки социальной психологии / Росс Л., Нисбетт Р. ; [пер. с англ. В.В. Румынского ; под ред. Е.Н. Емельянова, B.C. Магуна] — М.: Аспект Пресс, 2000. — 429 с.

9. Семечкин Н.И. Социальная психология на рубеже веков. Ч.1. История, теория, исследования: Учебное пособие / Семечкин Н.И. — Владивосток: ТИДОТ ДВГУ, 2001. — 149 с. — Режим доступу:http://www.koob.ru/semechkin_n_i/soc_psih_na_rubeje_1

10. Слинин Я.А. Кризис европейского человечества: в чем он состоит и какие средства предлагает Э. Гуссерль для его преодоления / Я.А. Слинин // Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменологія / Эдмунд Гуссерль — СПб.: «Владимир Даль», 2004. — С. 359-384.

11. Суворова А.Н. Введение в современную философию: Учебное пособие [Электрон. ресурс] / А.Н.Суворова — 2004 — Режим доступу:http://psylib.org.ua/books/suvan01/txt08.htm

12. Хабермас Ю. Лекция о жизненном мире [Электрон. ресурс] / Юрген Хабермас — Режим доступу: http://russia.ru/video/nauka_habermas/

13. Шкуратов И.Н. Жизненный мир [Электрон. ресурс] / Шкуратов И.Н. — Режим доступу: http://lebenswelt.narod.ru/d_lw.htm

14. Штрёкер Э. Гуссерлевская идея феноменологии как обосновывающей теории науки / Э.Штрёкер // Современная философия науки. — М.: Логос, 1996. — С. 376-392.

15. Asch, S. E. (1955) Opinions and Social Pressure. Scientific American,  Vol.193(5), 31-35.

16. Darley, J.M. & Batson, C.D. (1973). From Jerusalem to Jericho: A study of situational and dispositional variables in helping behavior. Journal of Personality and Social Psychology, 27, 100-108.

17. Darley, J. M. & Latané, B. (1969). Bystander “apathy.” American Scientist, 57, 244-268. — Режим доступу до журналу: http://faculty.babson.edu/krollag/org_site/soc_psych/latane_bystand.html

18. Darley, J.M. & Latané, B. (1968). Bystander intervention in emergencies: Diffusion of responsibility. Journal of Personality and Social Psychology 8, 377-383.

19. Sherif, M. An experimental approach to the study of attitudes. Sociometry, 1937, 1, 90-98.

20. Sherif, M., Harvey, O. J., White, B. J., Hood, W. R., & Sherif, C. W. (1961): Intergroup conflict and cooperation: the Robbers Cave experiment. Norman: University of Oklahoma Book Exchange. — Режим доступу: http://psychclassics.yorku.ca/Sherif/chap1.htm

114