Публічне і приватне у феноменологічному пошуку смислу соціальності  / Волковинська В. О. // Гілея: зб. наук. праць. − 2014. − Вип. 88.  – С. 182-185. 

Статтю також можна завантажити тут.

Філософське осмислення дійсності тяжіє до виявлення таких соціальних знань, що функціонують як неявні припущення у повсякденному житті та лягають в основу всього подальшого сприйняття суб’єктами навколишнього світу. Феноменологічна соціологія, започаткована А. Шюцем, описує такі конструкти повсякденного мислення, як ідеалізація «взаємності перспектив», взаємна типізація та самотипізація. Однак, існує ще одне неявне припущення, яке надійно ввійшло до уявлень про соціальну реальність: будь-яка міжлюдська взаємодія є соціальною. Але життя у сучасному суспільстві дедалі більше робить нагальним питання, в чому специфіка власне соціальності. Що робить скупчене проживання людей – суспільством? Адже тези Ж. Бодріяра про «смерть соціального», З. Баумана про «індивідуалізацію суспільства», Р. Сеннета про «падіння публічної людини» свідчать про певний брак соціального та роблять актуальним запитання: що таке власне соціальність і чому її не вистачає у сучасному світі? Та й повсякденний досвід часто говорить про переважання особистісних мотивів у поведінці учасників ситуацій, які повинні цілковито регулюватись соціальними ролями індивідів (у професійних стосунках, у громадському транспорті тощо). У контексті феноменологічного дослідження соціального необхідно поставити питання про окреслення таких структур сприйняття індивідом реальності, які визначають соціальну взаємодію на відміну від взаємодії приватної, особистісної.

Публічне та приватне у контексті політичного дискурсу досліджували Х. Арендт, Ю. Хабермас, Дж. Дьюї, Р. Сеннет, Ю. А. Красін, М. І. Зейдель, Л. Г. Фишман, Т. В. Черепанова, В. В. Скобелева, Р. В. Жолудь, О. В. Ходус. Цим поняттям не надавалось значення визначальних для опису соціальності як такої. Першочерговим завданням даної роботи є розкриття публічного та приватного у контексті феноменологічного пошуку смислу соціального.

Феноменологічно орієнтована соціальна філософія спрямована на розгляд та опис «механізмів», способів формування соціальної реальності для індивіда через конститутивну діяльність його свідомості. Хоча А. Шюц і не вповні визнавав цінність процедури феноменологічної редукції, сутність його досліджень із цією процедурою узгоджується: він прагне описати ті структури, що існують в життєвому світі людини, сприймаються як такі, що існують самі собою, незалежно від суб’єкта, а на справді є мисленнєвими конструктами і дослідником розглядаються безвідносно до оточуючої суб’єкта дійсності. «Так звані конкретні факти буденного сприйняття, – вказує А. Шюц, – не такі конкретні, якими нам здаються. Вони вже містять абстракції високої складності» [9, с. 7]. Тут з’являється можливість дослідити умови та підстави сприйняття світу саме таким, яким ми його бачимо, та розкрити вплив цих підстав на формування соціальної реальності в досвіді індивіда. Таке дослідження припускає дистанціювання від тверджень про самостійне існування соціальної реальності та спрямування уваги на процедури організації окремих актів сприйняття реальності у цілісне уявлення про неї.

Одна із головних тем феноменологічного дослідження соціальності у А. Шюца – це структурні елементи комунікації. Міжособистісна комунікація можлива тільки на основі «ти-орієнтації», тобто усвідомлення існування поряд зі мною Іншого. Взаємна «ти-орієнтація» − «ми-відношення» − є основою будь-якої безпосередньої комунікації та полягає у взаємному усвідомленні суб’єктами присутності в одному проміжку часу та простору. Коли ж мова йде вже про соціальну взаємодію, А. Шюц додає до описаних структур вимогу конкретизації постаті Іншого. Так, «ти-орієнтація» «полягає в простому усвідомленні існування того, що переді мною стоїть супутник; і що це не передбачає з необхідністю осягнення специфічних рис цього супутника. Проте в конкретному соціальному відношенні мається на увазі саме це» [8, с. 122]. Соціальний характер взаємодії між людьми визначається також успішністю функціонування припущень та очікувань стосовно одне одного: «Соціальне відношення між сучасниками полягає в суб’єктивній вірогідності, що взаємно приписані типізуючі схеми (і відповідні очікування) будуть використані партнерами однаковим чином» [8, с. 151-152]. У межах створеної А. Шюцем феноменологічної соціології розглядаються структури типізації, взаємності перспектив, тобто загальних «механізмів» сприйняття Іншого як вже присутнього у моєму життєвому світі. Але таке дослідження не використовує можливості вповні описати соціальність як феномен, оскільки не звертається до розрізнення взаємодії людей поза і в контексті соціального, а приймає будь-яку взаємодію як соціальну.

Проблема соціального характеру взаємодії індивідів важлива не тільки в теоретичному, а й в методологічному зрізі. Адже припущення притаманності соціального характеру будь-якій такій взаємодії є частиною нерефлексивного уявлення про

182

існування соціальності «само собою». Феноменологічна соціологія заснована на методології епохе від суджень про існування, в тому числі і судження (чи радше припущення) про існування соціального «просто так», у зовнішньому стосовно нас світі, поза конститутивною діяльністю індивідів. Тому повинна бути переглянута впевненість у тому, що нам відома сутність соціальності й те, коли і за яких умов взаємодія між людьми має соціальний характер, або коли і як вона сприймається як така, що має соціальний характер.

Питання полягає у тому, чи достатньо нам простої (а не якоїсь спеціалізованої, особливої) присутності Іншого для того, щоб говорити про існування для нас і навколо нас соціальності? Дійсно, хіба факт співжиття людей не означає створення поля соціальності між ними? Це питання є ключовим питанням сучасної соціальної філософії. Можна відповісти на нього ствердно і отримати готове поле дослідження. Однак, принаймні для феноменологічної соціології неприпустимо починати із якогось «готового» поля дослідження, що некритично сприймається у межах природної настанови. Та й сам досвід схиляє нас до того, щоб ще раз запитати про соціальність. Адже зустріч з Іншим відбувається повсякчасно, а усвідомлення цього Іншого як «рівнозначного мені члена суспільства» – ні. Прояви невихованості, порушення відносин, наприклад, покупець-продавець, непрофесійне ставлення до колег чи підлеглих дуже часто є свідченням особистісного ставлення індивідів до інших в той час, як нічого особистісного у самих ситуаціях немає. Це й показує, що соціального відношення не виникає. А значить – немає і досвіду соціального. У сучасному дискурсі ми отримуємо альтернативу: або розуміти соціальне тотожним факту співжиття (ми-відношенню, зустрічі між індивідами), не розуміти під ним нічого понад цього факту, або все ж таки припускати існування особливого соціального досвіду, соціальних зв’язків, які існують, існували чи тільки повинні існувати.

Відмінність між названими розуміннями соціального фіксується у тлумаченні понять «публічне» та «приватне». Зазвичай під поняттям публічної сфери розуміють специфічне «місце» перехрещення приватних мотивів та формування колективних інтересів, діяльності людей, спрямованої на розвиток суспільства в цілому. «Іншими словами, це, – резюмує Ю. Красін, – арена, форум публічного дискурсу з приводу соціально-політичних проблем життя та розвитку суспільства» [4]. Приватне ж стосується особистого життя індивіда, тієї області, у якій він може діяти автономно, не керуючись суспільними мотивами чи інтересами соціальних груп.

Публічне розглядається як допоміжне поняття у політичному дискурсі та дослідженні концепту громадянського суспільства, коли необхідно підкреслити доступність для громадян спостереження певного суспільного процесу чи участі у ньому. Таке розуміння опозиції публічне/приватне підкріплене працями Х. Арендт та Ю. Хабермаса. Х. Арендт під публічним розуміє «все що є перед загальністю для всякого видно і гласно» [1, с. 66] і «самий світ, наскільки він у нас спільний і як такий відрізняється від усього, що нам приватно належить» [1, с. 69]. Публічне визначається як єдність відкритості та спільності на противагу конфіденційності приватної власності. Часто ці поняття розташовують у такому ланцюжку: державне – публічне – приватне. Відповідно, публічне виявляється простором між контролем та свободою, що повинен залишатись нейтральним для формування суспільно значущих дій індивідів. Поняття публічного виступає у політичному контексті та дозволяє описувати, наприклад, такі явища нещодавнього радянського минулого: «Претензії держави на тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя призвели до того, що приватна сфера включала в себе те, що було витіснено з публічної через її ідеологізацію» [3, С. 81]. Наближення значення поняття «публічне» до сфери обговорення колективних інтересів призводить до розуміння його як 1) результату діяльності «великої» кількості людей; 2) сфери, що відрізняється вільним доступом для багатьох, якщо не всіх (на відміну від однаково закритих державної та приватної сфер), та явним комунікативним характером; 3) сфери, куди люди «виходять» із власних приватних територій (власного внутрішнього світу, сім’ї, оселі); 4) сфери, в середині якої утримуються тільки «суспільно значущі» дії індивідів.

Так, коли Дж. Дьюї піддає критиці такі уявлення щодо пункту 1, він підкреслює, що публічний характер взаємодія отримує через її здатність впливати на долі багатьох людей: «якщо виявляється, що наслідки розмови виходять за межі безпосереднього спілкування і зачіпають інтереси багатьох інших людей, дія набуває публічного характеру» [2, C 14]. Таким чином, він уникає ототожнення приватного та індивідуального та визнає, що індивідуальна дія може мати публічний характер. Щоправда, публічність тлумачиться у дусі розуміння соціальності як того, що притаманне саме скупченню людей, адже так чи інакше вводиться кількісний показник. У даному випадку – це не кількість взаємодіючих індивідів, а кількість тих, чиє життя змінилось через цю взаємодію. Тобто, публічне в будь-якому випадку повинно залучати багатьох людей. Власне, заперечувати цю рису немає потреби, однак сприйняття її як однозначної та достатньої призводить до просторового та кількісного розуміння публічного.

Кількісний підхід до розуміння публічного неявно передбачає, що передусім колективна дія або дія, спостережувана колективно, є публічною. Таке уявлення призводить до виключення із публічного практичного всього повсякденного життя пересічного індивіда, адже у ньому існують лише індивідуальні дії, відкриті для спостереження невеликої кількості людей. Просторове розуміння публічного передбачає дію індивіда з місця, яке є відкритим для колективного огляду, тому зближує це поняття із громадською, політичною сферами. Однак, коли йдеться про розподіл на державну, громадську, політичну, публічну, приватну сфери, слід пам’ятати, що вони формуються діяльністю людей, до того ж – не якихось різних людей окремо для кожної сфери, а одних і тих же. Вони не функціонують на зразок просторових областей. Розуміння публічного та приватного як окремих сфер і разом з тим уявлення про спорідненість публічного і колективного (або публічного і політичного, публічного і громадського) призводять до формування уявлення про повну відповідність приватного і повсякденного життя. Індивід же не вирішує, як йому здається, долі суспільства, коли їде на роботу, працює, спілкується з

183

колегами, заходить до магазину. Між тим, у всіх цих ситуаціях повинні формуватись саме соціальні зв’язки, а не особистісні. Публічне необхідно розуміти не як сферу, що формується передусім скупченням людей чи доступністю спостереження їх дій, а як певний модус існування людини.

В якості прикладу публічної поведінки Р. Сеннет описує дитячу гру. У грі важливе місце займає процес розробки правил для зрівнювання шансів всіх учасників на виграш, незважаючи на їх можливості, вік та вміння. У грі важливо, «щоб було цікаво», а не якнайшвидше перемогти. «Гра навчає дитину тому, що, коли вона відтерміновує своє бажання миттєвого задоволення і замінює його на інтерес до змісту правил, вона досягає контролю над почуттями та здатності маніпулювати ними» [5, С. 369]. Такій підхід до гри є свідченням відсторонення від егоїстичних інтересів заради створення поля діяльності для всіх учасників. Звичайно, не всі дитячі ігри це демонструють, але модель, описана Р. Сеннетом, допомагає зрозуміти сутність відмінності між приватним і публічним. Кордон між ними проходить через самого індивіда і є межею між його стурбованості собою та здатністю відволікатись від власної особистості під час взаємодії з іншими та її оцінки.

Гра передбачає прийняття певної ролі, яка може бути не тільки не пов’язана з рисами конкретної особистості, але й протилежна їм, – а це провокує відсторонення від себе на користь зосередженості на самій діяльності. Л. Г. Фішман описує відмінність між типами людини сучасної та тієї, що жила в епоху існування публічного простору таким чином: «Якщо публічна особистість цінувала якість гри за правилами, "особистість-самість" вже цінувала тільки щирість цієї гри. У результаті новий тип особистості багато в чому виявився набагато більш детермінованим соціальною роллю людини, ніж старий. Він почав ставитися до неї занадто серйозно» [6, С. 413]. Серйозність у ставленні до власної особи призводить тільки до гіпертрофованого уявлення про власне «я» та його вагу. Ось причина сучасного руйнування соціальності: індивід вважає, що його соціальне становище пов’язане із його особистісними якостями. Причини своїх невдач сучасна людина схильна вбачати у нестачі певних особистісний якостей («я не пробивна», «я недостатньо товариський» тощо), а не у відсутності соціальних ліфтів. І невипадково поняття «клас» все більше виходить із наукового ужитку: у сучасному суспільстві особистостей «турбота стосовно класового становища, особливо з питання висунення за межі класу, пов'язана із занепокоєнням з приводу адекватності вашої особистості як справжньої і розвиненої. У такій ситуації важко ідентифікувати себе з іншими, що знаходяться в подібному становищі» [5, C. 383]. Адже їх становище – це справа їх особистостей. Особистісне сприйняття заважає оцінювати іншого як працівника, як споживача, що має права, в решті решт – як рівного мені члена суспільства.

Особистісний підхід до оцінки соціального життя призводить до багатьох наслідків: неспроможності до об’єднань, неадекватної оцінки соціальних явищ та власного соціального становища, постійного «переходу на особистості» у соціальному просторі. Він є причиною і того, що громадська сфера не є об’єктом зацікавлення більшості, а «консолідуючими стають цінності, що стосуються конкретних людських ситуацій та особистої відповідальності за себе, свої близьких» [7, C. 157]. Таким чином формується таке злиття приватного і публічного, що в решті решт призводить до загибелі останнього. Те, що робить міжособистісну взаємодію соціальною, – це настанова самих учасників на перебування у публічній сфері. Лінія демаркації між публічним і приватним насправді проходить тільки у свідомості індивідів, адже тільки вони можуть «переходити» з однієї «сфери» до іншої.

Приватне і публічне не як сфери, а як настанови свідомості розрізняються за присутністю/відсутністю особистісного ставлення до ситуації. Публічна сфера існує тоді, коли індивід виходить за межі «теплого» приватного світу у стосунки з людьми, що не знають його особисто та у комунікації із ним керуються лише взаємним визначенням соціальних ролей. Не слід вважати, що приватна сфера автоматично закінчується враз за закритими дверима приватної оселі та прощанням із сім’єю вранці. У випадку, коли у спілкуванні та взаємодії із незнайомими/неблизькими людьми індивід керується логікою приватних стосунків, він насправді не полишив приватного світу. Ця логіка характеризується наступним чином: перенесення уваги з дій інших на їх особистісні якості (мається на увазі так звана «помилка атрибуції»), оцінка подій та явищ за ознакою «подобається/не подобається», надмірна зосередженість на власних емоціях та само презентації,. Саме цю логіку близьких стосунків індивіди зазвичай привносять у свою повсякденну діяльність та взаємодію із людьми, що не є власне близькими. І через це таку діяльність вже не можна назвати публічною.

Отже, соціально-феноменологічний підхід до дослідження соціальної реальності дає можливість поставити запитання про самі підвалини сприйняття соціального світу саме як соціального. І якщо погодитись, що соціальність передбачає особливий зв'язок між людьми, не забезпечується простою співприсутністю людей, то правомірним є питання про те, що робить цей зв'язок особливим. Це питання є необхідним у феноменологічній соціальній філософії, адже уявлення про існування соціальності «самої по собі», про її «автоматичну» появу у будь-якій взаємодії людей є частиною нерефлексивної природної настанови. Логіка особистісних стосунків, що застосовується індивідами у соціально детермінованих ситуаціях деформує соціальну реальність, нівелюючи її соціальний характер. Соціальних відносин власне і не існує у тих ситуаціях, де люди повинні поводитись згідно із соціальними ролями, а поводяться згідно із логікою особистих взаємин.

Поняття «публічне» і «приватне», розкриті як настанови індивідів відповідно на соціальну чи особистісну поведінку, допомагають позначити відмінність між різними типами міжлюдських взаємодій. Публічним пропонується вважати не те, що є колективним (адже особистісна, приватна поведінка власне є колективною у наші часи) чи відкритим для колективного спостереження, а настанову індивіда у сприйняті реальності. Характеризується вона перенесенням уваги з презентації власної особи на діяльність згідно тим соціальним ролям, які передбачає певна ситуація. При-

184

ватне ж, відповідно, є настановою індивіда на особистісну взаємодію і може домінувати не тільки у дійсно близьких стосунках, а й у громадській, політичній діяльності. Саме таке заміщення публічної настанови приватною і є руйнівним для соціальності в цілому. Дослідження приватного та публічного як настанов сприйняття та діяльності у соціальній реальності відкриває можливості для відповіді на численні запитання про стан сучасного суспільства, причини «смерті соціального» та «індивідуалізації суспільства».

Список використаних джерел:

1. Арендт X. Vita activa, или О деятельной жизни / Ханна Арендт ; [пер. с нем. и англ. В. В. Бибихина; под ред. Д. М. Носова]. – СПб.: Алетейя, 2000 г. – 437 с.
2. Дьюи Д. Общество и его проблемы / Дьюи Джон ; [пер. с англ. И. И. Мюрберг, А. Б. Толстова, Е. Н. Косиловой]. – М.: Идея-Пресс, 2002. – 160 с.
3. Зейдель М. І. Публічне та приватне на пострадянському просторі: проблема демаркації / М. І. Зейдель // Грані. – 2014. – № 2 (106). – С. 79-82.
4. Красин Ю. Публичная сфера и публичная политика в российском измерении [Електронний ресурс] / Ю. Красин. – Режим доступу: http://ecsocman.hse.ru/data/2012/03/12/1269113634/1.pdf. Кр
5. Сеннет Р. Падение публичного человека / Ричард Сеннет ; [пер. с англ. О. Исаева, Е. Рудницкая, Вл. Софронов, К. Чухрукидзе]. – М.: «Логос», 2002. – 424 с.
6. Фишман Л. Г. От распада публичности к новой res publica? / Фишман Л. Г. // Научный ежегодник Института философии и права Уральского отделения Российской академии наук.– 2004. – Вып. 5.– С. 413-419.
7. Ходус О. В. От общественного к приватному: актуальные модальности социокультурного бытия / Ходус О. В. // Нова парадигма. – 2014. – Вип. 121. – С. 74-84.
8. Шютц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / Шютц Альфред ; [сост. А.Я. Алхасов; пер. с англ. А.Я. Алхасова, Н.Я. Мазлумяновой; научн. ред. перевода Г.С. Батыгин]. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2003. – 336 с.
9. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом / Альфред Шюц ; [пер. с нем. и англ.: В. Г. Николаев и др. ; сост.: Н. М. Смирнова ; общ. и науч. ред., послесл. Н. М. Смирновой]. – М.: РОССПЭН, 2004. – 1056 с.

References:

1. Arendt H. Vita activa, ili O deyatelnoiy jizni / Hanna Arendt ; [per. s nem. i angl. V. V. Bibihina; pod red. D.M. Nosova]. – SPb.: Aleteiya, 2000 g. – 437 s.
2. Dyui D. Obschestvo i ego problemi / Dyui Djon ; per. s angl. I. I. Myurberg, A. B. Tolstova, E. B. Kosilovoiy]. – M.: Ideya-Press, 2002. – 160 s.
3. Zeiydel M. I. Publichne ta privatne na postradyanskomu prostori: problema demarkatcii / M. I. Zeiydel // Grani. – 2014. – № 2 (106). – S. 79-82.
4. Krasin Yu. Publichnaya sfera I publichnaya politika v rossiiyskom izmerenii [Elektronnuiy resurs] / Yu. Krasin. – Rejim dostupu: http://ecsocman.hse.ru/data/2012/03/12/1269113634/1.pdf.
5. Sennet R. Padenie publichnogo cheloveka / Richard Sennet ; [per. s angl. Isaeva, E. Rudnitckaya, Vl. Sofronov, K. Chyuhrukidze]. – M.: «Logos», 2002. – 424 s.
6. Fishman L. G. Ot raspada publichnosti k novoiy res publica? / Fishman L. G. // Nauchniiy ejegodnik Instituta filosofii I prava Uralskogo otdeleniya Rossiiyskoiy akademii nauk. – 2004. – Vup. 5. – S. 413-419.
7. Hodus O. V. Ot obschestvennogo k privatnomu: aktualnie modalnosti sotciokulturnogo bitiya / Hodus O. V. // Nova paradigma. – 2014. – Vup. 121. – S. 74-84.
8. Shyuttc A. Smislovaya struktura povsednevnogo mira: ocherki po fenomenologicheskoiy sotciologii / Shyuttc Alfred ; [sost. A. Ya. Alhasov; per. s angl. A. Ya. Alhasova, N. Ya. Mazlumyanovoiy; nauch. red. perevoda G. S. Batigin]. – M.: Institut Fonda «Obschestvennoe mnenie», 2003. – 336 s.
9. Shyutc A. Izbrannoe: Mir, svetyaschiiysya smislom / Shyutc Alfred ; [per. s nem. i angl.: V. G. Nikolaev I dr. ; sost. N. M. Smirnova ; obsch. i nauch. red., poslesl. N. M. Smirnovoiy]. – M.: ROSSPEN, 2004. – 1056 s.