Волковинська  В. О. Влада як механізм самовідтворення соціальної системи / В. О. Волковинська // Мораль і влада: матеріали наукової конференції 16 грудня 2014 р., м. Київ / НАН України, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди; Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі – К., 2014. – С. 65-67.

Всі матеріали конференції можна переглянути тут.

Влада як публічно-політичні відносини виконує у суспільстві важливу роль. Вона присутня у будь-якому відомому історії суспільстві. Неможливо уявити суспільство взагалі без владних відносин. Як зазначає Жорж Баландьє, «Влада знаходиться завжди на службі у соціальної структури, яка не може підтримувати себе тільки втручанням «звичаю» або закону, свого роду автоматичною відповідністю правилам» [1, с. 43]. Йдеться про те, що суспільство як система відносин та соціальних інститутів потребує не тільки наявності правил, що містять в собі інструкції з функціонування та відтворення системи, а й механізму дотримання індивідами цих правил. Таким механізмом і є влада.

Суспільство як система соціальних інститутів повинно підтримувати своє існування у біль-менш сталих формах, а також постійно відтворювати самого себе. Соціальні інститути варто розглядати не тільки як нав’язану індивідам систему правил, а й як узвичаєння практик самих індивідів. Так, феноменологічна соціологія відмовляється розглядати структури соціальної реальності таким чином, ніби вони існують як об’єкти, автономно від дій, сприйняття та інтерпретацій суб’єктів. Соціальні інститути фактично є системою міжлюдських відносин, що постійно відтворюються завдяки практикам індивідів і стають основою стійкої суспільної організації.

Саме на це звертав увагу А. Шютц, коли описував типізацію як основний механізм взаємодії індивідів у суспільстві: кожен із нас поводиться у різноманітних ситуаціях згідно із знаннями про «типи» (соціальні ролі) та очікує того ж від інших. «З цієї точки зору, − додає В. Култигін, − люди створюють між собою ілюзію, що існує стабільний порядок у суспільстві, в той час як насправді все це купа індивідуальних досвідів, що не мають чіткої форми» [3, с. 48]. Ці індивідуальні досвіди містять певні взірці поведінки за різноманітних обставин, і саме те, що певні способи діяти вважаються взірцями, і формує власне стійку систему відносин між людьми. Таким чином, існування соціальних інститутів базується на взаємному визнанні двох (чи більше) членів взаємодії легітимності та значущості дій одне одного.

Подібним чином характеризує соціальні інститути й П. Бурдьо. Його концепція «подвійного структурування» передбачає, що соціальна реальність формується одночасно і зовнішніми стосовно індивідів умовами, і уявленнями індивідів про ці умови. Важливим моментом даної концепції є те, що друга складова структурування є фактичною інтеріоризацією соціальних відносин, в результат чого формується габітус − практичні схеми, або узвичаєні принципи породження різноманітних соціальних практик, що функціонально відповідають інтеріоризованим соціальним відносинам та відтворюють їх.

65

Поняття габітусу є відповіддю на питання, що небезпідставно кваліфікується французьким соціологом як одне із найголовніших стосовно опису соціального світу: як саме цей світ продовжує своє існування? Для адекватної відповіді, на його думку, необхідно відмовитись і від уявлення про самовідтворення структур, що тиснуть на своїх агентів, і від уявлення про повну свободу агентів щодо конструювання соціальної реальності. «Іншими словами, − наголошує П. Бурдьо, − необхідно відмовитись від вирішення питання про те, чи створюються відносини панування знаками переваги, що їх ті, кого домінують, постійно приписують домінуючим, чи, навпаки, об’єктивні відносини панування нав’язують знаки переваги та панування» [2, с. 97]. Така позиція відмови від вибору зумовлена тим, що насправді здається неможливим відмовитись від якоїсь із цих двох альтернативних відповідей: від першої − через здоровий глузд, що не дозволяє пояснювати існування соціальної реальності, яка переживається у досвіді як зовнішня, об’єктивна, діям окремих індивідів, від другої − через усвідомлення певної активності цих індивідів у постанні реальності саме такою, якою вона є.

Ці концепції, певну легітимність яких важко заперечувати, підказують, що необхідно переглянути і концепцію влади. Так, влада у сучасному суспільстві як центральна точка керування або примусу, що не залежить від підтримки індивідів шляхом її інтеріоризації у наявному запасі знань та габітусі, не існує.

Для того, щоб влада як можливість впливу могла здійснюватись, необхідна не тільки певна позиція у структурі суспільних інститутів, яка б легалізувала владні повноваження індивіда, що її займає. Власне головне у цій позиції − легалізація поведінки такого індивіда в очах інших. У випадку, якщо б такої легалізації не існувало, то всі владні претензії індивіда залишались би нереалізованими.

Владу як тип відносин між індивідами слід розглядати узгоджено із розглядом соціальних інститутів − як таку форму функціонування та відтворення існуючої соціальної системи, що ґрунтується на реалізації взаємних очікувань індивідів, заснованих на їх знанні про позицію одне одного у соціальній структурі та передбачає реалізацію впливу згідно із цими позиціями.

Як функція соціальної системи, влада не може вважатись атрибутом певних індивідів, але також вона і не належить самій позиції у суспільстві, яку можуть займати індивіди. Влада є різновидом ефекту комунікації між індивідами. І цей ефект підкріплений взаємними очікуваннями та знаннями про соціальні ролі одне одного.

Важливо, що таке розуміння влади може бути узгоджене із концепцією влади М.Фуко. Французький філософ стверджує, що мислити владу в термінах закону та насилля, свободи, держави та органів влади означає мислити її із ситуації минулого, в той час як сучасне розуміння влади повинне враховувати сучасні форми панування. «Під владою, мені здається, варто розуміти, передусім, множинність відношень сили, що іманентні області, де вони здійснюються, і конститутивні для її організації [4, с. 191], − вказує М. Фуко. Все суспільство знаходиться у нерівноважному стані, що породжує локальні

66

владні відносини між індивідами. «Влада всюди, не тому, що вона все охоплює, − пояснює філософ, − але тому, що вона від усюди виходить» [4, с. 192]. Це означає, що неможливо описувати влади в термінах глобальної опозиції пануючих та тих, над ким здійснюється панування, так, наче ця опозиція має низхідний характер від певного центру легітимації панування.

Якщо продовжити міркування М. Фуко в термінах легітимації, можна стверджувати, що джерела легітимації владних відносин знаходяться у численних точках, розсіяних по всій соціальній системі. Феноменологічний погляд на цю проблему дозволяє дійти висновку, що легітимація ця полягає у визнанні індивідами правомірності поведінки одне одного. Однак, не слід переоцінювати можливості індивіда: влада не є атрибутом ні того, хто здійснює вплив, ні того, хто впливові підкоряється, ні позицій, які займають ці індивіди. Адже саме здійснення впливу спирається на наявну організацію соціальної системи, що уможливила формування саме такого запасу знань в цих індивідів, а не будь-якого іншого. А оскільки виникають труднощі із локалізацією влади в якості атрибута індивіда, то такі ж труднощі виникають із постановкою питання про моральну модальність влади.

Література:

1. Баландье Ж. Политическая антропология / Ж. Баландье ; [пер. с фр. Е.А. Самарской]. – М.: Научный мир, 2001. – 204 с.

2. Бурдье П. Социология социального пространства / Пьер Бурдье ; [пер. с фр. ; отв. ред. перевода Н. А. Шматко]. – М.: Институт экспериментальной социологии ; СПб.: Алетейя, 2007. – 288 с. – («Gallicinium»).

3. Култыгин В. П. Становление феноменологической социологии / В.П. Култыгин // Социальные процессы на рубеже веков: феноменологическая перспектива : [науч. тр. / общ. ред.. С. А. Кравченко]. – М.: МГИМО ун-т, 2000. – С. 46-55.

4. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / Мишель Фуко ; [пер. с фр., сост., комм. и послесл. С.Табачниковой]. − М: Касталь, 1996 г. − 448 с.

67